Нестор Гарсія Канкліні - Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні

своє життя, інтереси і соціальні мережі в обох державах. Наративи, які поєднують одну країну з іншою, відповідні виборові, який робиться. Для тих, хто зацікавлений працювати в Сполучених Штатах, це суспільство «годиться лише для того, щоб зароб­ляти гроші», тут мешканці «невдахи», у той час як Бразилія – «найкраща країна у світі». Однак ті, хто вбачає в американському суспільстві «землю можливостей», критикують Бразилію – як інші Мексику, Аргентину або Колумбію – як країну безладну, безнадійну, яка марнує власні ресурси (Ribeiro, 1998b: 3–4).

Відмінності в оцінці становища мігрантів у Сполучених Штатах менше змінюються в залежності від країни походження, ніж від нестійкості або стабільності працевлаштування та легальності перебування. Серед 15 тисяч бразильців, які мешкають в окрузі Сан-Франциско, як і серед 4 мільйонів мексиканців, які мешкають у Каліфорнії, спостерігаються подібні погляди залежно від їхніх умов праці. Спільним є те, що обидві групи визначають свою зайнятість як «часткову», що може бути пов’язано або з типом діяльності, якою займаються (хатні робітники, офіціанти, шофери), або з відсутністю документів, які легалізують працевлаштування, або з її нестабільністю. Також на те, що вони не почуваються громадянами або відчувають це в інший спосіб, впливає відсутність у Сполучених Штатах ідентифікаційного документа, поширеного в латиноамериканських країнах, та, звісно, дискримінація, якої зазнають навіть ті, хто має Green Card, номер соціального страхування і ліцензію на керування автомобілем – три документи, які слугують американцям для ідентифікації.

Логічно, що таке уразливе і непевне становище спонукає до підтримування інтенсивних і частих зв’язків зі співвітчизниками у новій країні й у країні походження. Складність інтегрування до приймаючого суспільства сприяє розвиткові мереж солідарності, символічних місць зустрічей і розваг (парків, ресторанів, барів і клубів); збільшують участь у релігійних обрядах, спортивних змаганнях та інших ритуалах, в яких можливо відтворити уявлення про втрачену далеку спільноту, говорити рідною мовою та почуватися захищеними. Мексиканські, бразильські, кубинські й аргентинські ресторани, школи танців цих країн, крім того, що відтворюють їхні традиції та спілкування, створюють робочі місця та дозволяють окремим родинам скласти статок.

Водночас вони стежать за тим, що відбувається в країні походження. Бути в курсі того, що відбувається у місці, з якого мігрував, і раніше було потребою вигнанців, однак зараз швидке сполучення між віддаленими країнами робить взаємодію більш вільною та інтенсивною. Звичайно, географічна наближеність іще більше спрощує обмін інформацією та взаємну допомогу, які поєднують мігрантів – членів однієї родини або одного поселення з тими, хто залишився, за допомогою подорожей одних до одних, «циркулюючих членів» і телефонного зв’язку. Вочевидь 7 мільярдів доларів, які щорічно надсилають мексиканські працівники зі Сполучених Штатів своїм родинам у Оаксаці, Мічоакані, Гуанахуато, Халіско, Герреро і Сакатекас, крім того, що допомагають розвивати економіку цих регіонів, пов’язані з передачею інформації та смаків, впливають на мову і традиції харчування, розваги і моду.

Оскільки Даллас є центром повітряного сполучення для Сполучених Штатів, він також є центром розподілу людей та інформації, грошей і товарів: із та до Чикаго, Каліфорнії, Г’юстона і Флориди з північного боку від кордону і до Окампо – муніципалітету, сусіднього зі штатами Халіско і Сакатекас, звідки все переправляється до інших регіонів Мексики. Відправлення відбуваються майже щоденно за допомогою вантажівок з десяти чи двадцяти місць, які транспортують пошту, товари і різноманітні замовлення. Лоран Фаре розповідає, що ті, хто мешкає у Далласі, використовують послуги осіб з Окампо для здійснення операцій, які можна зробити у Далласі (пошиття одягу, ремонт), навіть коли різниця в цінах не дає жодної вигоди. Можна сперечатися, чи слід визначати ці мережі «міграційною сферою» (Simon, 1999), «циркуляційною територією» (Tarrius, 1993) або «транснаціональними спільнотами» (Rouse, 1991), однак немає сумнівів у тім, що сотні народів і міст з великою кількістю мігрантів є відкритими спільнотами з горизонтом, який не обмежується власною країною. Іноді навіть власним етносом. Мережі не лише пов’язують містеків Оаксаки з містеками у Каліфорнії, пурепечів[50] Мічоакану з пурепечами у місті Редвуд. Нерідко потреба об’єднати сили для комунікації, роботи і позиціонування себе перед іншими (американцями) перетворює дві чи три етнічні групи на «мексиканців». Навіть вигадуються бразильсько-мексиканські, кубинсько-пуерторіканські, аргентинсько-уругвайські спільноти. У цьому випадку мають особливе значення дефіси: вони позначають новітню нестійку інтеграцію поза межами традиційної інертності ідентичностей.

У той час як власники «етнічного бізнесу» в Сполучених Штатах намагаються ідентифікувати його з національними назвами – «Бразильське кафе», «Ресторан Мічоакан», також не бракує прикладів, таких як «Такерія[51] Гойяс» у Сан-Франциско, спільного ресторану бразильців зі штату Гойяс і мексиканців. Тут у секції аперитивів сусідять фейджоада[52] і чурраскіньо[53] з начос[54] із гуакамоле[55] й енчіладас[56] і кайпірінья[57] з текілою (Ribeiro, 1998a: 4). Попри ті складнощі, які мали подолати бразильський і мексиканський уряди, щоб ці продукти вільно продавалися в обох суспільствах і щоб узгодити спільні позиції на світових ринках і на переговорах з проблеми заборгованості зі Сполученими Штатами, мігранти з цих держав реалізують численні змішення у повсякденному житті.

Я не забуваю про жорстку конкуренцію, яка заважає більш інтенсивному співробітництву між латиноамериканськими меншинами, між ними та мексиканцями, та про майже відсутню взаємодію з афроамериканцями. Існує сегрегація, яка культивується між самими пригніченими і підпорядкованими. Водночас існують гегемонійна сегрегація та політика позитивної дії, які сприяють тому, що роз’єднання стають потужнішими за об’єднання. Однак інколи спільне задоволення, отримане від їжі чи карнавалу, від символічних і економічних переваг, які надає об’єднання в більшу групу, сприяє формуванню мультиетнічних транснаціональних спільнот. Про це говорить Пітер Мак-Ларен, коли пропонує, щоб критичний мультикультуралізм засвідчував не лише страждання меншин, а й «періодичні прояви розривів і моменти захоплення від досягнення солідарності у визвольній боротьбі» (McLaren, 1994: 67).

Однак слід зазначити, що можливості міжкультурної зустрічі використовуються більшою мірою на ринку, ніж у політичній боротьбі. Особливо телеканалами, виробниками шоу і дисків, які розширюють свою клієнтуру за допомогою латиноамериканської культурної продукції. Оскільки етнічні відмінності на ринку праці мають тенденцію до об’єднання в межах національних ідентичностей – за кордоном перестають бути сапотеком[58] або цоцилі[59], щоб перетворитися на мексиканця, – у підсумку те, що відрізняє бразильців од мексиканців, а і тих, і тих від колумбійців чи кубинців, утрачає чіткість на тлі медійного блиску латинськості. Так само як робітничі альянси підпорядковуються режимові експлуатації всієї сукупності мігрантів, латиноамериканські спільноти споживачів включаються до торговельних стратегій Sony, Polygram та MTV. Оскільки мексиканці можуть бути замінені на гаї­тянців чи сальвадорців, тому що їхня робоча сила дорівнюється до товару, відповідно Рафаель, Хосе Луїс Родріґес («Ель Пума») і Кристина Саралеґі[60] – навіть попри те,