Єжи Косінскі - Розфарбований птах, Єжи Косінскі

в паркані, що вела до поля конюшини. Після того, як я заходив у неї, Гарбуз тричі кликав мене і давав ляпаса, щойно я наближався. Я вирішив, що біля хвіртки мене перестріває якийсь ворожий дух і налаштовує Гарбузa проти мене. Уникаючи нечистої сили, я почав перелазити через паркан. Це не надто допомогло. Гарбуз не міг зрозуміти, чому я витрачаю час на перелізання високого паркану замість того, щоб піти навпростець через хвіртку. Він гадав, що я навмисно кепкую з нього, і гамселив мене ще дужче.

Підозрюючи, що я плекаю якісь лихі наміри, чоловік безперестанку мучив мене. Він розважався, тицяючи мені між ребра руків’я сапи. Кидав мене в зарості кропиви та колючих кущів, а потім реготав, спостерігаючи, як я шкрябаю опіки на колінах. Він погрожував, що за непослух покладе мені на живіт мишу, як роблять із невірними дружинами чоловіки. Це лякало мене найбільше. Я уявляв на своєму пупі мишу під склянкою і передчував невимовні страждання, що почнуться, коли ув’язнений гризун прокладатиме собі шлях через пуп до моїх нутрощів.

Я обмірковував різноманітні способи зачаклувати Гарбуза, але всі вони здавалися непридатними. Одного дня, коли він прив’язав мою ногу до ослінчика і лоскотав її житнім колоском, я пригадав одну з Ольжиних історій. Вона розповідала мені про метелика з малюнком у вигляді мертвої голови на спинці, схожим на той, який бачив на формі німецького офіцера. Якщо впіймати такого метелика і тричі дунути на нього, смерть найстаршої людини в будинку не забариться. Саме тому молодята, що чекають на спадок від своїх ще живих бабусь та дідусів, уночі не сплять, а полюють на метеликів.

Згадавши про це, я взяв собі за звичку тинятися будинком, коли Гарбуз та Юда поснуть, і, відчиняючи вікна, пускати всередину метеликів. Вони залітали цілими зграйками й кружляли в божевільному смертельному танці навколо тріпотливого вогника, наштовхуючись одне на одного. Деякі летіли прямісінько на вогонь і згоряли живцем або застрягали в краплях свічкового воску. Казали, що провидіння Боже перетворює їх на інших створінь і в кожному переродженні метелики вимушені страждати відповідно до своєї провини. Утім їхня спокута мене не займала. Попри те, що я розмахував перед вікном свічкою й гостинно запрошував усіх метеликів, насправді потрібен мені був лише один. Якось вогник свічки й мої рухи налякали Юду, а його гавкіт розбудив Гарбуза. Чоловік підкрався до мене. Побачивши, як я стрибаю кімнатами зі свічкою в руках, а навколо мене в’ються рої мух, метеликів та інших комах, він вирішив, що я проваджу якийсь грішний циганський обряд. Наступного дня на мене чекало повчальне покарання.

Але я не здавався. Спливло чимало тижнів, і якось перед світанком я упіймав довгоочікуваного метелика з дивним забарвленням. Обережно дмухнувши на нього тричі, я відпустив комашку. Вона покружляла навколо грубки й зникла. Я знав, що Гарбуз помре за кілька днів, і спочутливо дивився на нього. Він і гадки не мав, що його кат уже вирушив у путь, вийшовши з химерного чистилища, населеного хворобами, болем та смертю. Можливо, він уже був у будинку й нетерпляче чекав на вдалу нагоду перерізати нитку його життя, наче серп, що перерізає тендітне стебельце. Я не противився побиттю, пильно вдивляючись у фермерове обличчя та шукаючи в очах перших ознак близької смерті. Якби ж він тільки знав, що на нього чекає.

Однак Гарбуз продовжував видаватися досить міцним і здоровим. На п’ятий день я почав підозрювати, що смерть нехтує своїми обов’язками, аж раптом почув із клуні Гарбузів крик. Я кинувся туди, сподіваючись почути, як він промовляє свою останню волю та кличе священика, але селянин просто схилився над мертвим тілом маленької черепашки, що дісталася йому в спадок від діда. Вона була геть домашня й жила у власному кутку клуні. Гарбуз пишався своєю черепахою, адже вона була старшою за всіх мешканців села.

Урешті-решт я більше не міг вигадати, як наблизити його смерть. Тим часом Гарбуз вимислив для мене нові тортури. Часом він підвішував мене за руки на гілці дуба, а внизу пускав бігати Юду. Лише священик у своєму візку змусив селянина перервати забавку.

Здавалося, світ зімкнувся над моєю головою масивним кам’яним склепінням. Я подумував розповісти священикові, що відбувається, але боявся, що він лише дорікне Гарбузові, давши йому нову причину побити мене за мої скарги. Якийсь час я збирався втекти з села, проте навколо було чимало німецьких застав, і я боявся, що, упіймавши мене знову, військові вирішать, що я циганський виродок, і хтозна, що тоді трапиться.

Якось я почув, як священик розповідав місцевому стариганеві, що за певні молитви Бог винагороджує блаженством на термін від ста до трьох сотень днів. Селянинові не вдалося збагнути змісту цих слів, і священик узявся довго просторікувати. Я з усього цього зрозумів лише те, що той, хто більше молиться, здобуває блаженство на довший строк, і до того ж це мало негайний вплив на життя вірян; власне, що більше ти читав молитов, то краще жив, а що менше, то більше страждав від численних халеп і болю.

Несподівано мені чітко явився закон, що керував світом. Я зрозумів, чому деякі люди сильні, а інші слабкі, чому дехто вільний, а хтось поневолений, чому один багатий, а другий бідний, чому є здорові та хворі. Просто ті, кому добре велося, першими зрозуміли необхідність молитов і накопичували якомога більше днів блаженства. Десь, високо вгорі, всі молитви з Землі належним чином класифікували, і кожна людина отримувала власний кошик, де зберігалися дні блаженства.

Подумки я уявляв безкраї небесні вигони, заставлені рядами кошиків: одні були великі й мало не лускалися від днів блаженства, а інші маленькі та майже порожні. Десь траплялися навіть порожні кошики тих, хто разом зі мною ще не дізнався про цінність молитви.

Я більше не звинувачував інших; звинувачувати можна було лише себе самого, думав я. Я був занадто недоумкуватим, щоб осягнути закон, який керує світом людей, тварин і подій. Але тепер у людському світі запанували справедливість і порядок. Достатньо було читати молитви, зосереджуючись на тих, що дарували найбільше днів блаженства. Тоді хтось із помічників Господа негайно помітить нового вірянина і призначить йому місце, де, наче мішки пшениці, накидані на купу під час збирання врожаю, зберігатимуться дні блаженства. У своїх силах я не сумнівався. Я вірив, що незабаром назбираю більше днів блаженства, ніж будь-хто інший, а мій кошик швидко наповниться, і тоді небесам доведеться видати мені більший, та навіть той повнитиметься