Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Бунчук підхопив її, коли вона вже падала, цілуючи маленьке зморщене обличчя, очі потьмянілі з переляку й безумної радости, блимав безпорадно й часто.

— Іллюшо!.. Іллюшенько!.. Синку! Не пізнала... Господи, звідки ти взявся? — шептала старенька, намагаючись випростатися і стати на ослабілі ноги.

Вони увійшли до хати. І тут тільки, після пережитих хвилин глибокого хвилювання, Бунчука знову почало тяготити пальто з чужого плеча, — воно стискало, давило під пахвами, плутало кожний рух. Він з полегшенням скинув його, присів до столу.

— Не сподівалася живого побачити!.. Скільки років не бачилися. Рідненький мій! Як же мені тебе пізнати, коли ти он як виріс, постарів?!

— Ну, ти як живеш, мамо? — посміхаючись, розпитував Бунчук,

Плутано оповідаючи, вона метушилася: збирала на стіл, сипала в самовар вугілля і, розмазуючи по заплаканому обличчі сльози і вугільну чорноту, не раз підбігала до сина, гладила його руки, трусилася, притискаючись до його плеча. Вона нагріла води, нагодувала рідного гостя, сама вимила йому голову, дістала звідкілясь, зі споду скрині пожовтілу від давности чисту білизну і до півночі сиділа, очей не зводила з сина, розпитувала, тужно хитала головою.

На сусідній дзвіниці вибито дві годици, коли Бунчук ліг спати. Він заснув зразу і, засинаючи, забув теперішнє: уявлялося йому, що він, маленький розбійний учень ремісної школи, набігавшись, ліг, поринає в сон, а з кухні ось-ось відчинить мати двері, спитає суворо: "Ілько, а лекції приготував на завтра?" — так і заснув з застиглою напружено-радісною усмішкою.

До зарі кілька разів підходила до нього мати, поправляла ковдру, подушку, цілувала його велике чоло, із спущеною навскоси білявою прядкою, нечутно. відходила.

Через день Бунчук поїхав. Уранці прийшов до нього товариш у салдатській шинелі і новенькому захисному кашкеті, щось півголосом сказав йому, і Бунчук заметушився, швидко склав валізу, кинув зверху пару випраної білизни, болісно кривлячись, натягнув пальто. Попрощавшись із матір'ю та№-сяк, нашвидку, обіцявся за місяць бути.

— Куди їдеш, Ілько?

— До, Ростова, мамо, до Ростова, незабаром приїду... Ти... ти, мамо, не тужи! — бадьорив він стару.

Вона, хапаючись, скинула з себе — натільний маленький хрест, цілуючи сина, христячи його, одягнула на шию. Заправляла гайтан за комір, а пальці тіпалися, кололи ледянистим холодком.

— Носи, Іллечко. Це — святого Миколая Мирлікійського. Захисти і спаси, святий угоднику-милостивцю, укрий і оборони... Один він у мене... — шептала, притискаючись до хреста гарячковими очима.

Поривчасто пригортаючи сина, не втрималася, кутки губів здригнулися, гірко'поповзли вниз. На волохату руку Бунчукові весняним дощем упала одна тепла крапелька, друга. Бунчук, розтулив на своїй шиї руки материні, хмурячись, вихопився на ґанок.

Народу на вокзалі в Ростові — сила силенна. Підлога по чиколотки засипана недопалками, лускою. На вокзальному майдані салдати залоги торгують казенним одягом, тютюном, краденими речами. Різноплеменний натовп, звичайний для більшосте південних надморських міст, поволі рухається, гуде.

— Ас-с-смолівські, Ас-с-смолівські розсипні! — галасає хлопчик-цигарочник.

— Дешево продам, добродію-громадянине... — змовницьки зашепотів у самісіньке вухо Бунчукові якийсь непевного вигляду східній чоловік і підморгнув на відстовбурчену полу своєї шинелі.

— Насіння смажене! Аж ось насіння! — різноголосно верет, щать дівчата й баби, що торгують коло входу.

Пробиваючись крізь натовп, голосно розмовляючи, рего-чучи, пройшло чоловіка з шість матросів-чорноморців. На них святкові однострої, стрічки, золото ґудзиків, широкий кльош, захлюстаний у болоті. Перед ними шанобливо розступалися.

Бунчук іщов, помалу просвердлюючи натовп.

— Золота'?! Чорта пухлого! Самоварне твоє золото... хіба я не бачу, чи що? — глузливо говорив миршавий салдатик іскрової команди.

У відповідь йому обурено гудів продавець, розмахуючи сумнівно-масивним золотим ланцюжком.

— Що ти бачиш?.. Золото! Червоне, коли хочеш знати, у мирового судді добуте. Ану, йди к бісу. Дрантя! Тобі пробу подавай... А цього це хочеш?

— Фльота не піде... Що там дурниці верзти! — чута поруч.

— А чого не і піде?

— У газетах у цих...

— Пацане, неси сюди!

— Ми за п'ятий номер голосили. Інакше не можна... Не з руки...

— Мамалиґа! Смачна мамалиґа! Накажете?

— Ешелонний обіцяв: мовляв, завтра рушаємо.

Бунчук розшукав будинок комітету партії, сходами зійшов

на другий поверх. Озброєний японською Гвинтівкою, з пригвинченим ножовим багнетом, йому перегородив дорогу робітник-червоноґвардієць.

— Вам до кого, товаришу?

— Мені до товариша Абрамсона. Він тут?

— Третя кімната ліворуч.

Невисокий, носатий, мов той жук, чорний чоловік. Заклавши пальці лівої руки за борт сурдута, правою методично помахуючи, напирав на свого розмовника — літнього залізничника.

— Так не можна! І це не є організація! При подібних способах агітації ви матимете відворотні наслідки.

Залізничник щось хотів говорити, виправдуватися, судячи з збентежено-винуватого виразу його обличчя, але чоловік з жуково-чорною головою не давав йому рота розтулити; бувши, видимо, до краю роздратований, він вигукував, не бажаючи слухати бесідника й уникаючи його погляду.

— Зараз же усуньте від роботи Митченка! Це є нетерпимо! Ми не можемо байдуже дивитись на те, що у вас відбувається. Верховицький відповідатиме перед революційним судом! Його заарештовано? Так? Я напосідатиму, щоб його розстріляли! — жорстоко закінчив він і повернувся до Бунчука з розпаленим обличчям; ще не остаточно опанувавши себе, гостро спитав: — Вам чого?

— Ви Абрамсон?

— Так. . и

Бунчук подав йому документи і , листа від одного з найвідповідальніших петроградських товаришів, присів поруч, на налічнику.

Абрамсон уважно перечитав листа, похмуро . посміхнувшись (йому ніяково було за свій гострий окрик), попрохав:

— Заждіть трохи, зараз ми з вами поговоримо.

Він відпустив зіпрілого залізничника, вийшов, за хвилину привів з собою рослявого, голеного військового з блакитним прослідком рубленої рани вздовж нижньої1 щелепи, з поставою кадрового офіцера.

— Це член нашого військово-революційного комітету. Познайомтесь. Ви, товаришу... Даруйте, я забув ваше прізвище.

— Бунчук.

— ...товаришу Бунчук... Ви, здається, з фаху кулеметник?

— Так.

— Цього нам і треба! — посміхнувся військовий.

Шрам його на всьому протязі, від кінчика вуха до підборіддя, порожевів від усмішки.

— Ви зможете в щонайкоротший час організувати нам кулеметну команду з робітників-червоноґвардійців? — спитав Абрамсон.

— Спробую. Справа в часі.

— Ну, а скільки вам треба часу $ Тиждень, два три? — нахиляючись до Бунчука, питав військовий і просто вижидально посміхався.

— Кілька день.

— Чудово.

Абрамсон тер лоба, сказав з помітною ноткою роздратовання;

-т— Частини залоги дуже деморалізовані, вони не мають реальної цінности. У нас, товаришу Бунчук, як і скрізь, надія на робітників. Моряки — так, а салдати... Тому, розумієте, і хотілось би мати своїх кулеметчиків. — Він посмикав сині кільця бороди, спитав стурбовано: — Як у вас з матеріальним забезпеченням? Ну, ми це влаштуємо. Обідали ви сьогодні? Ну, звичайно, ні.

"Скільки ж тобі довелося голодувати, браток, що ти з одного погляду відрізняєш ситого від голодного, і якого зазнав ти горя або жаху, перш ніж у тебе з'явився оцей жмут сивизни? Погром чи заслання?" — зворушено ласкаво подумав Бунчук, дивлячись на жучину голову Абрамсона, що біліла з правого боку сліпучо яскравою плямою сивизни. І вже йдучи з провожатим на помешкання до Абрамсона, Бунчук усе думав про нього: "Оце хлопець, оце більшовик. Є злий упор і в той же час збереглося хороше, людське. Він не задумається підмахнути смертного вирока якомусь саботажникові Верхоцькому і в той же час уміє берегти і дбати за товариша".

Весь під теплим вражінням зустрічі з Абрамсоном, він дійшов до його помешкання десь на кінці Таганрозького, відпочив.; у маленькій, заваленій книжками кімнатці, пообідав, показавши записку Абрамсона хазяйці квартири, приліг на ліжко, і. не зчувсь, як заснув.

V.

Протягом чотирьох день до вечора Бунчук муштрував робітників, котрих надіслав під його оруду комітет партії, їх було шістнадцятеро. Люди найрізноманітніших професій, віку і навіть національностей: двоє вантажників, полтавський українець Хвиличко і зрусілий грек Міхалідзе, складач Сте-панов, вісім металістів, забійник з парамонівської копальні Зеленкрв, недолужний пекар вірменин Геворкянц, кваліфікований слюсар з російських німців Йоган Ребіндер, двоє робітників депа, і сімнадцяту путьовку принесла жінка у ватяній салдатській теплушці, у великих, не на Ногу чоботях.

Приймаючи від неї закритий пакет, не здогадуючись, чого прийшла вона, Бунчук спитав:

— Ви поворітьма можете зайти до штабу?

Вона посміхнулася, ніяковим рухом поправляючи широке пасмо волосся, що вибилося з-під хустки, несміливо сказала:

— Мене направлено до вас... — і,, перемагаючи хвилинне збентеження, зап'ялася, — в кулеметники.

Бунчук густо почервонів.

— Що вони там, з глузду з'їхали? Жіночий батальйон у мене, чи що? Ви вибачте, але для вас це діло не підхоже. Робота важка, вимагає чоловічої сили. Що ж це, справді!.. Ні, я не можу вас прийняти!

Він, нахмурившись, розпечатав пакет, швидко прочитав путьовку, де суховато було сказано, що під його оруду посилається члена партії товаришку Ганну Погудко і кілька разів перечитав додану до путьовки записку Абрамсона:

"Дорогий т. Бунчук!

Посилаємо до вас гарну товаришку Ганну Погудко. Ми погодилися на її палке прохання і, посилаючи її, сподіваємося, що ви зробите з неї бойового кулемет-' чика. Я знаю цю дівчину. Радо рекомендуючи її вам, прохаю про одне: вона цінний робітник, але запальна, трохи екзальтована (ще не перебродила молодість), стримуйте її від безглуздих учинків, бережіть.

Цементувальним середком, ядром у вас, безперечно, є ці вісім чоловіка металістів. З них звертаю увагу на товариша Богового,. Дуже путящий і відданий революції товариш. Ваш , кулеметний загін складом своїм — інтернаціональний, — це добре: буде боєздатніше.

Прискорте навчання. Є відомості, ніби Кадедін збирається на нас походом. З товариським привітанням

С.