Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Ну ж... Ей! Бояри!.. Кварту сивухи мені: після лазні вип'ю.

Піднесли "цареві" сивухи. Він випив.

— Іще.

— Годі.

— Ти що, горілки цареві пожалів, сучий сину?! Ти мусиш навколішках переді мною повзати. Давай горілки! — Дід зобразив капризну "царську" велич.— Хочу кварту горілки! Хочу кварту горілки!..— Більше скидалося на те, як коверзує зла дитина, а не цар.

Йому подали ще. Дід випив, смачно крякнув. Сплюнув.

— Ах, добра!.. Ну де ж це там козаки?

У коло неквапливо увійшов Стир, теж біс його зна в чому — в якомусь незбагненному балахоні. Теж надзвичайно поважний.

— Здоров, козаче!—привітався з ним "цар".— Ти чого це в моєму царстві вештаєшся? Що ти тут винюхуєш у мене?

— Накажи мені теж дати сивухи,— підказав Стир.

— Е-е!..— загомоніли глядачі.— Ви тут повпиваєтеся, поки покажете.

— Так треба,— сказав Стир.— Передовсім вина подають.

— Правда,— підтримав дід Любим.— Ей, бояри, де ви там, прихвосні? Дати козакові вина заморського.

Стиреві подали келих вина. Він випив.

— Іще. Я з далекої дороги — охляв.

— Дати йому! — звелів "цар".

— Мерщій! — гримнув на "бояр"Стир.— Цар велить!

Подали ще келих. Стир випив.

— Як доїхав, козаченьку? — лагідно спитав "цар".

— Добре.

— А чого ти вештаєшся по моєму царству, ми волимо знати?

Стир гучно висякався з однієї ніздрі, потім з другої. Зробився справжнім дурнем.

— Що зволите знати?..

Нелегко старому Чортоусу смирити горде серце — відразу стати під начало молодшого, норовливого Степана. Але велика й привабливість Разіна, жорстока привабливість. Коли Степан хотів наполягти на своєму, він не шукав м'якшого слова, він гвоздив словом. Він не~ приховував роздратування. І це якимсь дивним чином заспокоювало людей: хто гнівається, той правий. Хто вірить у себе, той правий.

Не пощадив Степан старогоИозака:'пригадав йому його панічну втечу від Москви. Було так: Ус із ватагою охочих вояків пішли на Москву просити, щоб їх використали за призначенням — вони хотіли воювати. Пішли, як на війну,— просити війни. Дорогою до них пристали мужики. Ці, в глибині душі, зовсім не так зрозуміли похід на Москву — не просити пішли війни, а пішли воювати. Москва теж сприйняла цей похід як наступ і вислала назустріч сильний загін під командою Борятинського. Козаки втекли. Піші мужики не могли втекти. їх убивали.

Оце й пригадав Степан. Він говорив різко:

— Ти там мужиків кинув! Псові Борятинському віддав неоружних людей на розтерзання... Он як ти там добре ходив, тією дорогою! І туди ж знову кличеш?.. Безстиднику.

— Тьху!.. Дурило впертий!—Ус теж злився.— Не доведи господи, але як доведеться де-небудь тобі відступати — оцією самою рукою,— Ус показав величезну лапу,— підійду і в пику дам. А що мені було робити? Разом з мужиками лягати? Це вже ти сам — набереш мордви, та чувашів, та ногайців своїх — з ними й підставляй лоба кому завгодно, хоч Борятинському, хоч Долгорукому... Який! Дуже вже пам'ятливий — на чуже лихо.

— Не лізь тоді з порадою, коли свого лиха не пам'ятаєш.

— Іван Болотников не дурніший за тебе був, але не поперся на Волгу.

— Отакої! Згадав...

— А чого ж його забувати, добрий був вожак... Дай боже більше таких.

— Зате й пропав твій Іван.

— Пропав, та не за те. Вас чого на Волгу тягне: один раз вийшло там, от і давай іще... А з Волги теж є дорога для втечі — Єрмакова.— Ус підвівся, виглянув з намету, покликав: — Матвію! Зайди до нас. Ось послухай, Степане, чоловіка — бувалий. Послухай, послухай, з виду не спадеш. Я його частенько слухаю.

Увійшов Матвій.

— Там козачки... теє... розходитися починають,— сказав він і подивився на Степана.— Чи — нічого, нехай?

— Гуляти, чи що? Чому б їм не погуляти? Не з татарвою стрілися.

— Добре діло,— погодився Матвій.— Я до того, що — розмахнуться вони зараз широченько, знайомців повно стрілося. А у вас тут, може, щось інше задумано.

— У нас тут незгода вийшла,— сказав Ус.— Не хоче Степан Тимофійович городками й селами йти, хоче — Волгою.

— Ну, я тобі те й казав,— спокійно мовив Матвій.— Казав я тобі: Степан Тимофійович схилятиме на Волгу.

— То ось і розтлумачте ви мені, я до тями не візьму: навіщо?

Степан зацікавлено слухав незрозумілу йому розмову. Дядько Матвій видався йому справді розумним чоловіком. Дуже сподобалась його манера говорити: спокійно, неголосно... На своєму не наполягає, ні, але своє скаже. Очі його сподобалися: сумні, розумні, але й насмішкуваті. Цікавий чоловік.

— Раз: хто такий Степан Тимофійович? —став розмірковувати Матвій, адресуючись до Уса.— Донський козак. Правда, корінням він—справжнісінький расей-ський, та він забув про це...

— Який я расєйський? Ти що?

— Батько ж расєйський. Воронезький. Ми так чули...

— Ну.

— Ось. Значить, ти донський козак, Степане Тимо-фійовичу. Так само, як і ти, Василю Родіоновичу. Живеться вам на Дону привільно, поміщики вас не гнуть, шкур не деруть, жінок і дочок ваших не беруть ночами з постелі — собі для усолоди. Ось... Вельми вдячний вам, хоч радо приймаєте в себе нашого брата. Та ще й те — вся Расєя на Дон не втече. А ви* раз ви донські кЬзаки, про свій Дон тільки й журитесь. Притиснув вас трохи цар, ви — дибки: не займай вольного Дону! А те й невтямки: не минути лиха й вашому вольному Донові. Він ось упорається з мужиками та й за вас візьметься. Коли вже піднялися, то піднімайте за собою всю Расєю. Ви легкі на ногу... Наш мужик поки розкачається, ятри його в душу, та поки побіжить кілка виламувати — тут його сорок разів пристукнуть, йому аби за ким-небудь, він піде. А ви — он які!.. За вами тільки й ходити. За ким же ще?

— Ти до чого це? —спитав Степан.

— Доном іти треба, Степане Тимофійовичу. Через Воронеж, Танбов, Тулу, Серпухов... Там мужика й посадських, чорного люду, густо. Ви під Москву поки

дійдете — ве-елике військо приведете. А Волгою-

пошли півтисячі з осавулами та з грамотками,— нехай піднімаються й насувають з того боку. А там, дивись, Новгород, та Ярославль, та Пошехонь з Вологдою з лісу вилізуть — воно веселіше діло буде! На Волзі, звісно, добре — вільно. Знову ж, погуляти — де? На Волзі. Там душу одвести можна. А тут би якраз: весь люд роз'ятрити!..— Матвій розхвилювався, очі в нього заблищали.— Ти скажи йому та голосніше — гримни: ходімо! Сидьма засиділися, дияволи! Волоссям позаростали!.. По лісах з обушком — нечистий вас коли осло-бонить там, і діток ваших. Вони он підростають і слідом за вами — у Пітушки, купців підстерігати. Ех!..

— Ти що ж, Матвію, на царя намірився? — спитав Степан, усмішливо примружившись.— Ми ж отак, як ти радиш,— усе царство расєйське шкереберть?..

— Навіщо на царя?

Степан засміявся:

— Злякався?.. Ну, так: ви — гості мої дорогі, я вас вислухав, і годі. Підемо Волгою.

■— Нарікай на себе, Степане! — вигукнув Ус.— Баран самовільний. Силу зібрав, а... От дурень! Пропадеш!

— Будеш зі мною? — напрямки запитав Степан.

— Де ж я дінусь?.. Ти тут тепер — цар і бог: не прив'язаний, а скиглити коло тебе буду.— Ус випростався на весь великий зріст, ляснув себе по боках руками.— Золота голова, та дурневі дісталася. Чого затявся?

— Неохота казати.

— Це твоя перша промашка, Степане Тимофійови-чу,— неголосно, задумливо й сумно мовив Матвій.— Дай боже, щоб остання. Ах, жаль!.. І нічого не вдієш, справді.

4

У Черкаську домовиті козаки та старшини кріпко задумалися. За Степанів похід вони могли жорстоко поплатитися, вони це розуміли. Цар слав грамоти, цар вимагав розвідати й убезпечити Разіна — непокоївся. Та лихий його убезпечить, Разіна, коли він прийшов і сів, як у фортеці, в своєму Кагальнику, козаків не розпустив... Де вже убезпечиш його! Він сам кого завгодно убезпечить, та так, що — з головою разом. Ждали весни: весною проясниться, куди він піде. Може, тепер до турків спробують добратися, тоді — з богом: там і поляжуть. Може, з калмиками або з кримцями зчепляться, теж не страшно, навіть добре; розтратять силу в наскоках і вгамуються. Намагалися ще взимку якось вивідати, куди вони піднімуться навесні. Не змогли вивідати. Степан погрожував усім, а на кого гострив потаємного ножа, про те мовчав. Навіть п'яний не проговорювався., Гадали по-всякому — і так, і сяк... Думали й так: чи й справді не на Москву націлився? Ждали весни. І ось

підтвердилися жахні здогади: Разін пішов на Москву.

Особливо посмутніли Корній Яковлев і Михайло Са-маренін, військові отамани. Корнієві легко вдавалася ця печальна гра; в душі він був задоволений подіями.

Корній Яковлев, над міру сумний, немов перехворів за ці дні, поткнувся в двері будинку Фрола Минаева. Звідти не відгукнулися.

— Я, Фроле! — сказав Корній стиха.

Дзвякнув ізсередини засув. Фрол відчинив двері. Пройшли мовчки в світлицю.

У світлиці сидів Михайло Самаренін. На столі горілка, закуска... Домашніх Фрола нікого нема — порозсилав, щоб погомоніти без перешкоди.

— Дожилися: серед білого дня — під замком,— сказав Самаренін, кремезний козарлюга з червоним обвітреним обличчям.

— Дожилися,— зітхнув Корній, підсідаючи до столу.— Налий, Фроле.

— Довго він не погуляє,— заспокоїв Фрол, наливаючи військовому велику чарку.— Це йому не шахова земля — голову враз одкрутять. А то вже надто ска-ковиті поробилися.

— Якщо йому відкрутять — біс із нею, по ній давно вже сокира плаче. У мене за своєю душа болить...— Корній випив, крякнув, посмоктав вус.— Своєї шкода, оце біда.

— Що чути? — спитав Михайло, щиро стурбований.

— Став біля Паншина, Васька жде. Ти кажеш — одкрутять... у нього вже зараз — тисяч із п'ять, та той приведе... Візьми їх! Самі одкрутять кому хочеш. Біда, братці мої отамани, біда. Більша біда може бути...— Корній оглянувся на двері світлиці.

— Нікого нема,— сказав Фрол.

— Листи перехопили від гетьмана та від Сірка до Стеньки.

У Фрола і в Михайла видовжились обличчя.

— Що пишуть?

— Дорошенко не схилився, а Сірко, цап чубатий, питає, де саме, в якому урочищі їм зійтися. Козак той, з листами, розлисив лоба в Черкаську — не знав, що Стенька пішов, ми витрусили того козачка... Он куди невід завів!

— Справді, збирався він писати Сіркові й Дорошенкові,— сказав Фрол.— В Астрахані збирався. Це-е вже гірше...

— Ось яка моя думка: треба спробувати повернути Стеньку на кримців. Поїдеш ти, Фроле. Скажеш...

— Ти що?! — злякався Фрол.

— Не займе він тебе.