Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Можливо, це ми їхали колись разом у трамваї, що ходив через мою вулицю, бо пам’ятаю, що мама сіла зі мною на колінах на вільне місце, а побіч сидів сам трохи менший за мене хлопчик, і мені стало соромно сидіти в мами на колінах. І я сказала:

— Хочу сидіти сама!

Мама встала, і ми сиділи з тим хлопчиком поруч, як дорослі; десь були його батьки, але вони мене не цікавили, а мама там, у трамваї, зустріла якогось знайомого і розмовляла з ним (пізніше я себе переконала, що то був той, з ким вона сходилась у парку). Але тоді, у трамваї, це мене не обходило, бо гордо сиділа сама і знала, знала, що це сáме моє місце. І мені здавалося, що я пташка, яка сидить на весняній гілці серед танучих снігів; бо за вікном ішов сніг, який відразу ж розтавав на шибах.

Так-от, лист тому, котрий повів мене через таємного перехода до світу дерев, трави та квітів. Чомусь почала боятися образити тебе словом, ділом, рухом-жестом. Особливо жестом — у мене можуть бути такі примхливі різкі рухи, адже я сама примхлива, бо завжди почувалася невизнаною принцесою. Було мені, може, чотири роки, і я вирядилася (це ще до того, як мати задля ялинки сама пошила мені костюма принцеси) так, як, уявлялося, мала вдягатися принцеса (майбутня королева). Нікого вдома не було, і я нетерпляче чекала маму. Але вона прийшла сердита й роздразнена, пізніше я думала, що вона тоді ходила на побачення з тим чоловіком.

— Ти чого вирядилася, як мавпа! — крикнула.

Розумієш — не принцеса, а мавпа. Отак учинила зі мною, принцесою. І принцеса тоді мене покинула. Десь і досі ображено-перелякано визирає мене.

І я тоді кинулася на матір із кулаками. Била її й била, а вона схопила мене, перегнула й надавала шльопанців. І це було так гостроболяче, що я не могла й плакати; плакала потім, уже в постелі, і мама ніяк не могла мене заспокоїти.

Але одного разу той хлопець із трамвая зайшов до електрички й сів біля мене — я відразу ж його впізнала, а він мене — ні. А може, і він мене впізнав, бо заговорив, хоч він не з тих, хто зав’язує розмову з незнайомими дівчатами. Тоді я й прочинила браму своєї фортеці. А потім ми разом піднялися сходами на залізничного моста, з якого виднілися рейки, що тікали в глибоку даль, саме вони й привезли мене на ту твою станцію. І ми пішли через таємного перехода, і я залишилася там, між химерними лініями, які сплелись у якийсь дивовижний і тривожний клубок. Потягнеш за ниточку — і світ перед тобою розчиниться, і в тому світі буде сонце, і ліс, трава і квіти, і два звалені стовбури з розпаленим поміж них багаттям.

Отак і живе невизнана принцеса між світом боргів, борщів і світом лісу, трави, вогнища і покладених замість лавок колод, а тепер біля моря і каменів, які вбирають із мого тіла щось задавнено-прикре.

Але про море вже було. Мені здається, що ми підійшли до вхідної брами до якогось палацу. Відчинилася вона чи не відчинилася? Нехай трохи… напів… мені завжди цікавіша й привабливіша була напівтемрява, пастель, півтони…

Вибач наперед за мої примхливі образи".

Підписано: "І."

І знову чудовий лист, гідний не невизнаної, а справжньої принцеси, вишуканий, але й справді химерний. Уже торкався нас, у ньому ні слова про друзів, із якими літує, а море й камені тільки глухо згадано, бо це "вже було", отже, повторюватися не бажала.

Суб’єктивно цей лист цікавіший від першого, бо той, курортний, мені, як казав, цілковито чужий. Отже, виходило, коли це не фантазія, що вона випадково зустрілася зі мною в трамваї, яким я кудись їхав із батьком, її мати про щось із ним розмовляла, а Іра гордо сиділа побіч мене, як доросла. Але того цілком не пам’ятаю, навіть чи їхав кудись трамваєм із батьком. Дивно й те, що коли біля мене було вільне місце, то чому батько стояв, а не сидів біля мене? Але це можна пояснити просто: він звільнив місце жінці з дитиною. Чому ж Калиновська спершу сіла, а тоді встала й почала розмову з батьком, могла б відразу дитину посадити, а розмову вести стоячи. Але це дрібниці, до яких, за звичкою, доскіпується мій надмірно аналітичний мозок. До речі, я пам’ятав поїздки трамваєм десь у тому часі, але їздив із матір’ю і в інший бік — у лікарню, де лежав хворий батько. Найімовірніше, той епізод в Іри був, але хлопчик, біля якого гордо сиділа, був не я, отже, тут з’єдналися, як це часто буває, реальність із фантазією. Коли ж я підсів до неї в електричці, то вона й справді знала, хто це такий, навіть більше, що я син того чоловіка, який так фатально ввійшов у життя її родини, бо перед тим ідентифікувала мене і звідувала про мене, що могла. Зрештою, під час другої зустрічі вважала за потрібне розповісти історію своєї матері і мого батька, можливо, вивідуючи, чи я її знаю, але я тоді не відгукнувся і розповідь видимо сприйняв інертно, це потім мені сяйнуло, і саме від того й почалися мої розмисли.

Друга цікава річ: удруге оповіла про те, що почувається невизнаною принцесою, — я про цей комплекс уже розмірковував. Але вразило мене не те, що її комплекси принцеси і матері — взаємозаперечні. Вже висловлював припущення, що ненавиділа вона більше матір, як батька — останній міг її разити, як людина важкого характеру, але й вабити, як чоловік із зовнішньою мужністю, про це також була мова. Отже, те, що видала матір перед батьком, було не зрадою, а таки помстою. Помстою, що й створила в їхньому домі пекло. Антиматеринського комплекса засвідчено в листі вельми виразно. Світ її родини був світом борщів, боргів, побитих чашок, використаних банок, що складало для неї поняття бруду, йому вона й протиставляла свої ескапічні втечі до моря, каміння, дельфінів, чайок, хлопчика, як óбразу романтичної чистоти, доріг, а в другому листі визначено також екзотичні враження, серед яких знайшли місце: залізничний міст, рейки, що течуть у глибоку даль, наш ліс (до речі, про те, що спершу прийшла до мене додому, а вже потім відкрила для себе ліс, з контексту закономірно випадало); про романтичність її вдачі свідчило й ставлення до поїздів, а колоди з ватрою між ними — реквізит туристський. Саме за цю нитку в клубку вона й тягла, коли тікала зі світу боргів та борщів. Каміння ж, як писала, вбирало в себе з неї "щось задавнене", отже, важкі враження від дитинства, яке не було для неї освітлене сонцем і напахчене запахом трави та квітів (згадати б, як вона вибрала для любовного злягання не сухе листя під дубом, а траву на мокрій землі, бо перше для неї — бруд, а друге — йому протиставне). Отже, мандрівками Іра ніби компенсувала темряву власного дитинства. Я ж у цьому дійстві також грав роль, але яку? Це поки що залишалося під покровою.

35

Третього листа було написано восьмого серпня також без звертання до адресата, а відразу почалася оповідь про якусь давнішу подорож, без пояснень, коли та відбувалася, але увіч не цього літа.

"Я бувала щаслива. Хоч би таке. Метушливе місто й робота — все позаду. Купа рюкзаків. Електричка. Виходимо. Тільки-но пройшов дощ. Неймовірна свіжість. Зупиняється підвода, на ній чоловік, спокійний, як Бог.

— Корови не проходили? — не поспішаючи, розважно-спокійно питає.

І я відразу почула: інший ритм, інше, не міське життя, інша планета. Здається, він запитував тільки в мене. І знову:

— Корови не проходили?

Мовчу, бо я з іншої планети, де корови сприймаються на рівні динозаврів.

Це було на Південному Бузі. М’які пейзажі, які роблять і мене м'якою й податливою. Але як розказати про ті запахи і про шум води — чи спокійний у звичайній течії, чи гучніший на порогах. І про те, як я побачила двох сільських дядьків на березі, які попросили їх перевезти, і це катамараном. І я їх перевезла, маючи від цього особливу радість, якої й сама не могла пояснити. Але допомогла людям перебратися на той берег, отже, якоюсь мірою знайти ті загублені корови, тож і відчула від того щастя. Звучить екстатично? Так. Але це можна пояснити — я з’єднувала дві планети і два різні ритми життя".

Тут начебто перша частина листа, хоч напису про це нема, зате є означення: "Частина друга, трошки відносна, а в цілому безвідносна".

"Мені все-таки здається, що ми зустрічалися набагато раніше на тихих житомирських вулицях. Згадай, повинен згадати малу зеленооку пташку, яку вели із садка за руку. Зупинилися, а з ким зупинилися, не відаю — мене ж просять прочитати віршика. І я рецитую того, якого мене навчили, бо він був так само про Іру: щось про те, що вона плаче, бо впустила в річку м’ячика, але, може, той вірш із пізнішого часу, не відаю. І Хтось пройшов повз мене, і хоч була мала, досі про те пам’ятаю, бо відчула, що то не просто чужий, з іншого світу, а т о й, к о г о п р о п у с т и т и н е м о ж н а. Може, це був ти? Пригадай. І коли це був ти, то чи не поставлено було тим якогось знака? Ти розумний, добре це знаю, і можеш ту загадку розгадати, бо мені ніколи не вдавалося розгадувати жодних загадок: для мене досить того, що вони в житті цьому існують, а це чи не початок щастя?

І ще одне із часу пізнішого, коли мене н і х т о н е з а х и с т и в, — може, це був перший урок, що світ довкола чужий? Якісь незнайомі люди довкола мене, чужа тітка тримає термометра, а мені так боляче! Мама чомусь стоїть за шибами скляних дверей. Я засинаю й прокидаюся, а вона за тими шибами непорушно стоїть. Я ж лечу, чи щось мене тягне, чи щось волочить, провалююсь у чорні ями, брьохаюсь у чорному болоті — а це ж такий бруд! Простягаю руки, щоб мене витягли, але мама так само непорушно стоїть за шибами й дивиться, ніби замерзла там, начебто ми з нею зовсім у різних світах, бо ті скляні двері між нею і мною забито цвяхами. Я навіть бачу головки тих цвяхів, але не знаю, хто це вчинив і кому це потрібно. Але відаю, що там, за шибами, інший світ, там сонце і весна, а тут ями й чорне болото, з якого мене ніхто не визволить. Тоді мені здається, що за шибами не весна, а осінь. Зрештою, до мене протягуються грубі руки з манжетами й нарукавниками. Вони витягують мене з болота, як випале з гнізда пташеня, обмивають у зеленому відрі, а тоді запихають у маленьку затхну коробочку. Я задихаюся. Коробочка також скляна чи з прозорої пластмаси, і я знову бачу маму за тими-таки шибами забитих дверей, а може, то вікно? І мені здається, що тільки там, за шибами, здоровий світ, де біля дітей є мама, і є тато, і немає рук у білих манжетах чи нарукавниках, і немає термометрів та чужих, інших людей, що розглядають мене, як випале із гнізда пташеня.

І тут я побачила, що в цій кімнаті, де я зачинена в маленьку затхлу коробочку, є інші діти, одні так само, як я, — в коробочках, а інші ходять вільно.