Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

А загалом — бажання руху. Наш єдиний чоловік (не ревнуй: він із дружиною та сином, малим, але витренуваним у походах) спробував підняти мого рюкзака і сказав, що, очевидно, таку вагу я взяла принципово, але допомогти мені по-лицарському не може, бо на ньому рюкзак дружини, здається, не легший. А вночі виходять із своїх нір їжачки, бо тільки в темені вони господарі. Шарудять у наших речах — очевидно, хочуть позбавити нас харчу. Нехай шарудять. Дивно, але місце, куди потрапили, виявилося для мене цілющим. Море і море. Скелі нависають над водою. Хвилі розбиваються об каміння, ніжні бризки легко клюють тіло. А воно, тіло, — голе і мляво розкидане на теплому камінні. Я, здається, так ніколи не відчувала мить. І це навіть не мить, а наповнено невагомий час. Наповнений чайками, морем, їжачками. А ще це каміння, яке ніби щось вибирає чи висмоктує з мене. Непотрібне і задавнене, але чого ніколи не могла позбутися. Захоплена цим камінням. Воно велике і мужнє, яке все витримає, беру від нього й собі трохи твердості та впевненості, якої в мене, як знаєш, не було ніколи достатньо, хоча порівняно з іншими, хоч би цими, що поруч, жінками, здаюся найтвердішою. Але є ще море, яке дарує мені ніжності та гнучкості, що й витворює чи й приносить частки легкості. А ще їжачки… Їжачки просто шарудять, бо вони нічні господарі цих місць. Розкішні береги. Вистава з дельфінами — тільки для нас, бо довкіл нікого, і цей день, коли захотілося написати тобі, не з обов’язку, ні, бо обов’язки нас з’їдають щодня, отож мандри — це і є втеча від обов’язків з простого бажання, бо є це море, і ці чайки, у криках яких ніби підхоплений сум, і цей сум переходить і в мене. І чомусь усі це помічають.

— Ти задумлива! — каже одна з нас.

— Ти як тихе озеро! — каже єдиний наш чоловік, який дуже любить свою дружину.

Але ніхто з них не відає, як мене багато, коли від’єднуюсь од них (це в нас принцип — від’єднуватися, тільки чоловік із жінкою та сином не роз’єднуються, бо вони ніби щось одне), особливо, коли я на цьому камінні, у цій затишній бухті; мені не хочеться, щоб хтось бачив моєї голизни, бо то була б профанація, я ж тут почуваюся первісною людиною. Без будь-кого, без обов’язків, без спогадів, без батьків, дідів та прадідів, без майбутнього, тобто планів, без нічого. Ніхто мені не заважає, і хочу, щоб так було. Я весь час одна, хоча можна бути самітною й на великому пляжі. Але то не те. Я на кручі. Але інколи мушу опускатися на землю, коли треба щось готувати за чергою чи коли навіть збиратися на сніданки, обіди й вечері. Інколи вирушаємо в екскурсії. Піднялися пішки до Фороської церкви, і хоч можна було під’їхати, бо рухалися численні машини, але ми пройшли пішки п’ятнадцять кілометрів. Лівадійський палац, а потім десять кілометрів сонячної дороги. Сонячна дорога мене надихає, і я декламую подумки: "Ми будемо ходити! Ми будемо їздити! Ми будемо жити!" Я — зі своїми приятелями, але я без них. Бо мені нецікаво: хто що сказав і хто пішов і з ким. Мене вабить нескінченне літо, нескінченне море, і моя душа від того — також нескінченна. Тягнеться за тією чайкою, котра щойно сиділа на великому камені, а тепер вигинається наді мною, легка й незалежна, і я відчуваю, як її легка тінь ковзає по моєму в’ялому тілу, що розтеклося по цьому камінню і ледь-ледь утримує свою форму.

Сидимо з хлопчиком, його звуть Максим, і він мій друг, на краю кручі, і нам здається, що на краю світу. Він так і сказав:

— Це ж край світу, тьотю Іро, правда?

Я згодилася.

Пройшов тільки один дощ, але я не люблю дощів, а більше сонце, сонячне море, сонячне каміння І сонячні дороги. Отож коли з’являються хмари, почуваюся відьмочкою і відганяю це рване сіре лахміття геть. І воно мене слухається, бо неохоче завертає за гору. Згадай Іфігенію, вона також була тут і стала жрицею у своєму храмі, тобто храмі свого імені. Зараз я теж почуваюся жрицею у своєму храмі — ось звідки у мене сила відганяти хмари.

Такий зворушливий цей хлопчик, мій друг, а який він чудовий, коли стоїть у своєму плащику на кручі, а отже, на краю світу. Його плащик — мов крила. Ось-ось полетить ця голубоока пташка, і мені буде від того жаль.

Уранці роблю зарядку. Я на кручі, а моя тінь далеко внизу, так дивно махає руками чи ногами. При цьому мені здається, що мої друзі, навіть хлопчик — просто "інші люди", і мені нема до них жодного інтересу. Тому розкидаю тіло на піску біля води, сама вода мене не вабить, і муркочу якісь нескладні рецитації про сонце і скелі, облиті ним, і про сонячну любов, якої вистачає на всіх. Час не йде, а тече.

Якось із моєї кишені випали ключі. Нагнулася, щоб підняти, і вони опекли пальці холодом. Які вони тут непотрібні й чужі, бо на краю світу не потрібно ключів. Саме тут, де панує Іфігенія, яка не терпіла чужинців. Але я для неї не чужинка, а ніби сестра. Особливо це відчуваю вранці, бо люблю ранки, тоді видно всі звивини на Фороських скелях, бо коли сонце заходить, видно тільки голубувато-сірий кряж.

Часом підпливають до нас дельфіни, тоді наш хлопчик надзвичайно збуджується й кричить:

— Ви звідки й куди?

Але вони не відповідають, летять тільки бризки від їхніх лискучих, чорних тіл. Чайка крилом пронизує день. Сонце натхненно і впевнено виринає з-за вершків кипарисів. Коли починається день, то здається, що все починається наново. А ще мені здається, що живу тільки влітку, тільки літо — це день мого життя, бо решта — сумний і сірий обов’язок".

Підписано листа однією літерою — "І."

Не можна не визнати — написано чудово: пластично і з почуттям, щиро й настроєво, очевидячки, Іра мала художнє бачення світу; коли прочитав тепер, у похилах літах, був зворушений. Цікавий лист і для розвитку моєї теми.

По-перше, текст свідчив, що я в її внутрішньому мікрокосмі присутній не був, і листа написано, можливо, більше з почуття обов’язку, а не через смуток, що ми в розлуці. Але це менш важливо, хоч тоді, молодого, мене це трохи вразило, що й занотовано у щоденнику; важливіше, що за ревнивця мене все-таки вважала, через що уточнила, який чоловік є в їхньому товаристві. Цього чоловіка ледь-ледь окреслено, про решту, очевидячки жінок, узагалі нічого, хіба глухий натяк: "хто пішов і з ким" — отже, там любовні нитки плелись, а це значить, що були й інші чоловіки. Але її туристське оточення не цікавило: "Я зі своїми приятелями і без них". Єдине зближення — із хлопчиком, цілком поетичне. Але друзі, навіть хлопчик, для неї — "інші люди", отже, чужі. Покинута в Києві родина (батьки) — як холодні й непотрібні ключі, чудовий образ, треба зазначити.

Лист цілком ескапічний, тобто від людини, яка тікає від життя, зокрема й від мене, бо наші стосунки — це також життя. Обов’язки її страшать, для неї світ обов’язків — щось сіре й неприємне, а смисл існування вміщується в рефлексіях та порожнюванні. Це свідчить, що Іра, певною мірою, недорозвинулася й залишалася дитиною (дружба з хлопчиком це підтверджує), бо саме діти утяжуються обов’язками, а справжні вартості їхнього життя — в дозвіллі та іграх, та й саме прагнення до мандрівок є схильністю до ігор, а кожна гра, в суті своїй, і є порожнюванням, але захопленим. Таке сприймання світу цілком суперечило моєму, бо я праг у цьому світі щось зробити й чогось досягти (не в кар’єристичному розумінні), а отже, ніколи не дозволив би собі так по-дурному марнувати час, хоча хвилинні відпруження, ба й милування красою, не чужі моїй натурі. Але краса, як писав колись Лазар Баранович, короткотривала. Ось ці блискучі слова мислителя XVII століття: "Що дивуватись, невічним є гарне, трохи поквітне і робиться марне", — отже, чи варто класти смисл життя на порожнюванні? Воно може бути привабливе й прекрасне, але "трохи поквітне і робиться марне". І ще одне цікаве: вона згадала Іфігенію з Тавриди, навіть наголосила на своїй спорідненості з нею. Чи була в Іфігенії сестра, я не знаю, але брат був — і це Орест. Чи справді Іра бажала, щоб я розшифрував цього символа? Спробую.

Подання перше: батько приніс Іфігенію в жертву Артеміді, отже, від дочки відрікся, пославши її на смерть, — чи не нагад це на важкі Íрині стосунки з батьками, передусім із батьком? У Криму Іфігенія стала жрицею "свого храму" — Іра це знала. Що ж то був за храм? А в ньому вбивали всіх чужоземців, що прибували до Тавриди, тобто "інших людей". Чи ж не те саме — на духовному рівні — чинила й Іра, відсторонюючись од своїх друзів, бо вони для неї "інші люди", чужаки. І тут треба повернутися до Ореста: Орест убив матір — Клітемнестру, відтак кинувся навтьоки від богинь помсти ериній. Потому над матеревбивцею вчинено суд, де еринії переконували, що Клітемнестра вбила свого чоловіка, Орестового й Іфігенієвого батька, Агамемнона підставно. Атена, як богиня мудрості, стала на Орестовому боці, відтак його виправдано. Іра ж уподібнювала себе не так до Іфігенії, як до її сестри, а певніше — до брата Ореста. Саме вона вбила спокій у своїй родині, отже, духовно — свою матір, але себе, за законами мудрості, виправдовувала. Зі свого боку, можна зміркувати, мати її могла підтримувати вогонь ревнощів у чоловікові, отже, також його духовно нищила — саме за це Іра й мстилася матері, отже, була таки мстива.

Я не впевнений, чи точно прочитав Íрині натяки, далі дещо проясниться, хоча й не до кінця, але щось вона натяком на Іфігенію, яку сприймала за свою сестру, хотіла сказати. Можливо, суть у тому "моєму храмі"? Свій храм вона таки мала, отож усі чужинці, які туди потрапляли чи приводилися, беззастережно знищувалися. Чи не був і я з тих чужинців?

Другого листа написано 26 липня, тобто між першим і другим — чималий часовий простір, коли не потребувала жодного спілкування зі мною; першого ж листа написала, як казав, через обов’язок, такий немилий їй у стані, в якому перебувала. Другий же лист також без звертання, навіть починався з трикрапки:

"…Я залишилася на станційному пероні, ба більше, на залізничному мості, з якого так далеко видно рейки, що губляться у глибоких далях. А ще в тій вулиці, що вела до лісу, яка бачиться мені утаємниченим переходом від реального світу — з роботою, борщами, боргами, надбитими чашками (які завжди в нас удома були, а я не люблю надбитого посуду), використаними банками, які мені не створюють ніякого затишку, а створюють бруд, — до світу дерев, трави та квітів, де все насичене тінями, де такі вигинисті лінії — і я просочувалася серед цих ліній і ніби ставала якоюсь історією, — ота зеленоока дівчина з косичкою, яка колись жила поруч тебе, бо ми існували роздільно в тому ж місті.