Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

От вона й приходила й просила, щоб ми пішли до нього й засвідчили: жодних підстав ревнувати — нема. Притому просила, щоб обов’язково пішли разом. Батько не хотів, та й мені це не подобалося, бо муж і жона, як то кажуть, одна сатана і втручатись у чуже життя не годиться. Але плакала й просила, щоб ми до неї пішли.

— І той ревнивець не захотів із вами розмовляти?

— Еге ж, — сказала мати. — Ще й вилаяв послідними словами.

— Цікава історія, мовив я. — Але, по-моєму, Калиновська до вас продовжувала заходити.

— Так, сказала мати. — Попросила в мене на те дозволу, бо їй ні з ким було й поговорити. Із сусідами про таке побалакаєш — уся вулиця загуде. Ото й приходила виговоритися й поскаржитися. Нещасна була.

— А потім вони виїхали в Київ?

— Не виїхали, а той шаленець її вивіз. Батько дуже хворів, якось повертався з поліклініки й випадково зустрів її в парку з дитиною. І те мале щеня нащавкало батькові, що мама, мовляв, говорила з чужим дядею. А для шаленця — це як олія на вогонь. Ніби сказився!

— Але ти ж знала її адресу, коли запросила на батьків похорон?

— Так, — сказала мати, — бо прибігла в сльозах, сказала, що виїжджають, і попросила дозволу писати листи. Ну, ми трохи й листувалися. Батько не писав, тільки я.

Дивовижно, але Íрина адреса завжди була в нашому домі, а я, мов дурний, її розшуковував.

— Та вчителька казала, — мовив я, — що живе десь на Жилянській.

— Ну, може, вони квартиру змінили, бо після батькової смерті Калиновська не озивалася. А до того жили на Дружби народів.

— У Калиновської був інсульт, знаєш? — спитав я.

— Та що ти кажеш! — оживилася мати, бо все, що стосувалося до хвороб, її найбільше цікавило, принаймні про свої болячки, явні і гадані, любила вельми докладно розказувати. — То вона лежача чи ходяча?

— Не знаю, — сказав я. — Просто її дочка сказала: був інсульт, а в якій формі, не сповістила.

Мати знову на мене пильно подивилася. Ця інформація їй видимо сподобалася, бо вістила, що я не був близький до дочки Калиновської.

— Коли лежача, мають клопіт, — сказала. — Найбільше, чого боюся, щоб і мене не розбив інсульт і щоб не була лежача. Ліпше отаке зразу: щоб не мучитись самому й не мучити інших. Тому вона, мабуть, і не писала.

Дивне тут було одне: мати, не криючись, писала Калиновській на її домашню адресу, а не до запитання, отже, ревнивець про те листування знав, отже, дозволяв жінці листуватися ще до того, як ударив її інсульт; зрештою, не з батьком та листувалася, а таки з матір’ю.

— Довідайся у т і є ї про той інсульт, — мовила мати. — Чи лежача вона, чи ходяча? А я ж бо думала, чого вона перестала писати?

— Гаразд, — сказав я. — Довідаюся, але не раніше вересня.

— Вона одружена — о т а? — спитала мати, по-особливому на мене позирнувши.

Уживала щодо Іри неозначених форм: "тієї", "ота", а це значило, що симпатії до "щеняти", що донесло батькові на рідну матір, не відчувала.

— Не знаю, — збрехав я. — Чого б мав про те розпитувати?

— А цікавишся цією історією, — прозірливо сказала мати, пильно мене обзираючи, ніби сподівалася, що я знічуся, чи шукала в мені шпарки, аби зазирнути: брешу я чи ні… Але я був незворушний і спокійний, як верблюд.

— Чому б і ні, — мовив. — Калиновська до нас заходила, і мені здалося, що й тобі буде цікава ота моя несподівана зустріч.

— Справді, таке часто не трапляється, — задумливо сказала мати. — Але не здумай до неї, коли неодружена, підбивати клинці, — сказала раптом цілком категоричним голосом.

— А це ж чому?

— Бо плід по кореню пізнається, — сказала просто. — А то родина недоброщасна.

— Ну мам, — сказав я, — мене більше цікавить наука, як дівчата.

І я розповів, що вступатиму до аспірантури і що маю вельми багато роботи; що залишатись учителем у тій загумінковій школі не бажаю, та й узагалі, школа не для мене — з мене поганий учитель, бо з учнями ради собі дати не можу.

— Але в твій вік, — сказала мати, — уже пора подумати про добру, порядну дівчину, бо пересидиш і без родини залишишся. Наука наукою, а без сім’ї людина нічого не варта.

Це мовилося мені вдруге; давніше, як казав, мати вороже ставилася до моїх амурних справ; зрештою, треба признати, певну відчуженість до жіночої статі здобув не без її сприяння.

— Треба почекати, — сказав. — Не до цього зараз.

— Дивись, щоб не перечекав, — мовила мати.

— Я ж не дівчина, мамо! — прорік. — Чоловікові таке ніколи не пізно.

— Це як сказати, — мудро мовила мати. — Усе тра робити вчас!

Мала рацію, як переконався пізніше, бо старого парубка, як то кажуть, у плуга не впряжеш, тобто у шлюб і кітвою не затягнеш. Зрештою, вона так і не дочекалася, щоб я одружився, і згодом не раз до того спонукала. Але про те, що таки підбивав клинці до дочки Калиновської, а ще й до того "щеняти", що виказало матір, ніколи не довідалася — це була б для неї гризота, отже, Іра мала повну рацію, коли не бажала зустрічі з нею. Не зайве зазначити, що листи Калиновської до матері згодом, по материній смерті, я шукав, але не віднайшов жодного, хоча мої до неї зберігались у повному ладі, розкладені по роках, із правильною послідовністю в датах, пачка з кожного року перев’язана грубою білою ниткою, під яку вставлено папірчика з відповідним написом; очевидячки, потяг до копіткої науки взяв од неї, бо була педантично акуратна. Чому ж не зберігала листів од Калиновської? Здається, з простої причини: вони не були їй дорогі. До речі, батькові воєнні листи, у трикутничках, були так само ретельно збережені й перев’язані білою ниткою, притому залишилися складені, а не розпрямлені. Любовних листів, коли зустрічалися, також не було, очевидно, такі й не писалися, бо жили вони в одному місті, мали змогу зустрічатися, ускладнень у стосунках, здається, не мали — для чого й листи? Мені ж епістолії Калиновської могли б стати чудовим матеріалом для відтворення домашньої атмосфери Іриної родини, але це джерело залишилося навіки втрачене. Зрештою, гадав я, навряд чи тут роздобув би щось таке, що зруйнувало б мого кросворда, хоча напевне кілька розкладених на літери слів чи й рядків клітин докласти зміг би. Але це, зрештою, несуттєво, розмова дала мені основне: перестав сумніватися, що Калиновська була Íриною матір’ю. По-друге, історія мого батька і Калиновської просвітилася, адже мати навіть знала про батькові зустрічі з Калиновською в парку: він тоді ходив у поліклініку, повертався у певний час, тож цих зустрічей могло бути кілька. Знала мати й про Ірин донос на матір: Іра тут злукавила, сказавши, що це вчинила не вона, а старша сестра, якій про те оповіла. Отже, це місце в Іри було хворе, щиро признатись у своїй вині не бажала, принаймні мені; зрештою, я й сам про те здогадувався, але тут дістав ствердження здогаду. І третє, найважливіше я здобув із цієї розмови: вона утвердила мене в думці, що мої мислительні побудови не міражні і не вигадки рогоносного ревнивця, а будувалися таки на реальних підставах, відтак їх уже можна брати не як гіпотетичні; тобто у своїх розшуках я взяв правильний слід і неухильно за ним пішов, помилки могли бути часткові, як, приміром, у тому, хто виказав Калиновську перед батьком: старша чи менша сестра, але це тільки корегувало факти, а не змінювало їх. Можу також признати, що такі помилки зумовлено Íриною здатністю камуфлювати факти, хоча тут я її не вельми судив, бо це роблять, здається, усі: наприклад, моя розмова з матір’ю чи ж була вільна від подібного камуфлювання? З іншого боку, я тямив, що кожна конструкція може розвалитися й від одного визначального факту. Так, коли б я не дістав остаточного підтвердження, що Калиновська — Íрина мати, вся моя побудова пішла б, перепрошую, котові під хвоста й розвалилася б, як картіжна споруда. Цікаво відзначити, що мати, як і я, мала переконання: все, що трапилось у минулому, коли не має продовження, належить забути й не гризтися ним. У цьому мати, здається, була нетипова жінка, загалом її розважливість мене завжди вражала: була вона більше холодною, як пристрасною, розважливість же зумовлювала й провидність, і різкі судження без жодної дипломатії, що для жінок також рідкість. Але це в матері мені подобалося, ба був переконаний, що аналітичний розум запозичив таки в неї.

34

За літо, коли перебував із Ірою в розлуці, одержав від неї кілька листів, заадресованих на київську Головпошту, тож сідаючи писати цього розділа, мав сумнів, як їх подавати: чи повністю (усі в мене збереглися), чи в екстрактах, виписуючи потрібний для цієї історії фактаж. Але економити папір, чи писати скупіше, чи шкодувати за втрачений на переписування час мені нíчого, тож вирішив подати листи повністю, бо вони дещо до мого кросворда таки додають; окрім того, в них піде розповідь від "я" не мого, а таки її, і в цьому найголовніша цінність цих документів.

Признаюся, що ніколи їх не перечитував, можливо, через біль, який довго мене не покидав; тепер же можу щиро сконстатувати: всі ті гризоти зникли безповоротно, тож можна вважати, що моє писання — це не просто солодкі спогади літнього чоловіка про гріхи молодості, а своєрідний похорон: цим скриптом я неначе вириваю її із себе, кладу в оббиту білою тканиною труну, а кожен розділ цієї писанини — ніби цвях, який у ту символічну споруду забивається. У передмовці до цих листів скажу ще одне: вони вразили мене (це при теперішньому перечитанні) романтичністю, отже, Іра була особа, наладнана цілком у цьому стилі, а це таке супротилежне моїй тверезій, я б сказав, реалістичній вдачі, отже, ми з нею ніби дві різні культурно-стилістичні епохи, антагоністичні в природі своїй: вона — романтизм, а я — реалізм, може, навіть критичний реалізм, або, як часом кажуть, поглиблений, що є ознакою неореалізму, а це вже стосується епохи останньої — модернізму, в якій легко вміщається і неоромантизм, і неореалізм — перепрошую за цей суто літературознавчий пасаж.

Першого листа датовано 11 липня без жодного звертання, але з наголовком: "Лист, який має прийти серед літа". Ось цей текст від слова і до слова:

"Цей незабутній ранок. Темінь. Уже Крим, важезний рюкзак, розпач, паніка. Нас винесло зовсім в іншому напрямку, аніж збиралися. Зовсім невідомі місця. Зрештою, мені хотілося отак: поїхати в нікуди, тільки квиток на поїзд — і найближчі друзі, тільки ті, яким найбільше довіряю.