Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

У неморальній державі люди мусять бути неморальні і їхній кодекс формується відповідно до тих чи інших суспільних деформацій.

Те, що сказав Іван Маркіянович, мене потрясло — досі я над такими речами не задумувався. Очевидно, й сам Маркіянович належав до людей, які були деформовані у подібний спосіб, але, на відміну від інших, не підлягав деформаціям несвідомо, стихійно, а все чудово розумів. Тобто він був із тих, котрі жили б чесно, коли б чесне було суспільство, але, добре усвідомлюючи, в якій державі живе, донкіхотських комплексів не мав. Чому ж був приятелем мого батька, який належав до тих мільйонів чесних, що їх безсоромно обдирала неморальна держава? Очевидно, цей чоловік не до кінця ще погас. В ньому ще не вмер потяг до чесного життя (це так здається мені тепер, раніше я цього не розумів, а просто обурився на ті тверезі, але й цинічні речі), і цей потяг був щось на зразок ностальгії: людина тужить за рідним краєм, а живе на чужині і на рідну землю повертатися не збирається, бо на чужині їй ліпше живеться. Отож, якоюсь частиною душі Іван Маркіянович був чесний і чистий, а частиною присихав.

Обдумав його пропозицію й вирішив від неї відмовитися: по-перше, батьки мої мали принижуватися перед директором школи, а друге, книжки Степана Вітличного вабили мене більше практичних резонів, тобто я не був готовий до поринання в мул — хотів учитися не формально, а по-справжньому.

Епізод другий. НОВИЙ РІК

Десь із такими думками їхав я до Житомира зустрічати новий 1965 рік. У течці лежав самвидав, який я мав передати Славковому дядькові,— як виявилося, той був далеким родичем Вітличному, а більше, звичайно, родичем по духу. Сів у автобус житомирський, але доїхав тільки до Коростишева. Тут мені трапилося таксі, яке доставило мене до центрального майдану, а не на автостанцію — засобами конспірації я не гребував.

Перш ніж прийти додому, я завітав до Славка, застав у нього його дівчину Люду — Славко награвав їй на баяні. Люда пішла готувати нам каву, а я передав йому самвидав — була це стаття про суд над якимсь Погружальським, який у травні 1964 року спалив україніку Центральної Публічної бібліотеки, і ще дещо. Славко був блідий і вислаблий і оповів, що хворіє, у нього лікарі щось виявили у нирках. Поки не було його дівчини, він розказав мені притишеним голосом, що не хоче прив'язувати її до себе, але важко йому з нею розірвати,— поки що вона його тримається.

— Можливо, з жалю,— сказав Славко і болісно скривився, схопившись за поперек.

— То може тобі не лишати цього,— я кивнув на шахову дошку, під якою Славко сховав самвидав.

— Ну ні,— мовив він.— Жахливо хочеться чогось такого почитати.

Зайшла Люда, несучи паруючі філіжанки, вона теж була якась притомлена, а може, й смутна. Ми пили каву, і я розповідав про Київ. Власне, про книжки, які прочитав останнім часом — очі в Славка при цьому розгорілися.

— А чи не міг би чогось привезти мені? — спитав він.— Бачу, незле там прилаштувався.

— Прилаштувався,— сказав я.— Книги не мої, але спитаюся.

— Спитайтесь,— мовив Славко.— Це мені допомогло б.

— Допомогло б,— сказала Люда,— коли б строгіше тримався дієти.

— Дієта — це дурниця,— скривився Славко.— Я тут духовно занидів.

Люда, очевидно, образилася, обличчя її витяглося й стало непроникне — мабуть, вважала, що при ній і при її самопожертві Славкові нидіти не годиться. Впадало в очі, що стосунки між ними вже не такі ідеальні, як раніше.

— А я все-таки кажу, що тобі потрібна найстрогіша дієта,— сказала твердо Люда.

— Потрібна,— зітхнув Славко.— Покоряюсь і слухаюсь!

— Буде від того добре тобі й мені,— сказала так само твердо Люда.

Тримала себе, як сиділка, очевидно, це складало їй приємність. Але між ними сьогодні напевне пробігла чорна кішка. А може, й не сьогодні. Мені стало чомусь смутно, я зирнув на Славка, і він гарно й тепло до мене всміхнувся.

— Що тут у вас ще нового?

— Дещо є, але не знаю, чи тобі казати.

— Обов'язково,— мовив я,— тим більше, що вже сказав. Давали про себе знати "дяді"?

— Та приходив один, розпитував про тебе. Чого поїхав і куди?

— І що ти сказав?

— Що вони надто могутня організація, аби такі дурниці випитувати в майже нерушного каліки. Вдавав із себе ледве не мого приятеля. Казав, що ти даремно втік, вони б тебе не чіпали. Я й питаю: "А те, що ви виперли його з кочегарки?".— "Ну, це не ми,— сказав.— Це начальник ЖЕК-у, перестрахувався!"

— Все це речі чудові,— мовив я.— Але чому не хотів мені цього казати?

— Бо не про те йдеться,— сказала, якось дивно підтиснувши губи, Люда. Славко зирнув на неї так, ніби хотів, щоб вона прикусила язичка.

— Є щось страшніше?

— Не страшніше, але неприємне.

— Артур зв'язався з Ларисою, і вони тепер нерозлийвода,— шорстко промовила Люда.

Славко знову зирнув на неї вовком, а я сидів ошелешений.

— Артур із Ларисою? — спитав я.— А як же підозри?

— Артур переконався, що Ларису ми даремно образили. Вона вважає, що ти винен,— трохи силувано заговорив Славко.

— Ну, це не така вже страшна новина,— мовив я, роблячи байдуже обличчя й чудово знаючи, що це всі бачать, бо воно роблено байдуже. Все-таки вразився, бо таємно вирішив зустрітися з Ларисою, адже там, у Києві, вона не раз мені ввижалася, я тужив за нею і не ховався з цим перед самим собою.

— Коли признатися відверто,— мовив я,— у мене з Ларисою нічого й не було. Вона тільки вдавала, що моя дівчина.

Обоє мовчали й дивилися на мене, як на безнадійного брехуна, котрий хоче врятувати свої чесноти, хоч я казав щиру правду. Але був і брехуном, бо Ларису любив. Любив тоскно і від початку безнадійно.

— Артур дуже соромиться,— сказав Славко,— бо вважає, що повівся щодо тебе не по-братському. Але та мала бестія його, здається, серйозно окрутила, і він втратив голову.

— Вони тепер нерозлийвода,— задоволено прорекла Люда.

— Перестань! — обурився Славко.

— Я сказала те, що є. Маєш доброго, незрадливого товариша,— вона підтисла губки, як святоша, а оченята її при цьому задоволено сяяли.

— Усе це дрібниці й дурниці,— сказав я, а щоки в мене палали.— Ні, в мене з Ларисою й справді нічого не було.

— Отже ти спокійно відійдеш? — не без презирства спитала Люда.

— Ні, чого ж. Викличу його на дуель. Ви із Славком будете секундантами. Артура я вб'ю, Ларису зв'яжу й завезу до Києва. Умкну, як в давнину казали.

Славко розреготався.

— О! — задоволено мовила Люда.— Він уперше засміявся за цей місяць. Шкода, що ти від нас поїхав, а то він зовсім скис.

Славко пропустив ці колючки повз вуха. Схопив мою руку й потис.

— Ти молодець,— сказав.— Згоджуюся бути твоїм секундантом.

— А ти? — спитав я у Люди.

— Зовсім не смішно,— відповіла вона.— Усі ви, як хлопці,— шмати! Є речі, з яких не сміються.

— Що ж пропонуєш? — спитав Славко.

Але вона не відповіла. Хотіла, мабуть, доказати, що жіноча логіка, як і психіка, незбагненні.

Треба було звідси йти. Конче залишитися на самоті, щоб переварити все, що почув. Пори все, був я уражений, і вони це так само чудово знали, як і я сам. Через це мене не затримували, і я опинився на вулиці. Хрумтів сніг під ногами, а над головою стояло сонце. Саме оте, котре світить, а не гріє. Хотіло обдивитися землю, яка завершувала рік, бо на тій землі повзають такі чудні мурахи як я чи мені подібні. Мураха, котра повзе стежкою і слухає, як хрумтить під ногами сніг. Але був більше спокійний, ніж сподівався. Бо давно знав, що Артур у Ларису закоханий, а та мала бестія, як назвав її Славко, не могла того не помітити. А ще я знав, що мала бестія пристала до мене з примхи, а не любові. А ще мала бестія напевне хотіла по-мститися мені, бо я, хоч мене не любила, посмів покинути її й поїхати в невідомому напрямку. Як же їй, бідолашці, інакше помсти-тися, як не окрутити мого найліпшого друга. Славко тут відпадає, а Артур дивився на неї, як теля. Отож тебе було взято на налигача — акт помсти відбувся. Про це свідчить хоч би те, що я йду стежкою вражений, і сніг хрумтить під ногами, ніби сміється з мене. Я сам сміюся з себе, але, очевидніше, плачу. Бо не пускав малої бестії в серце, коли був із нею (і це вона знала), а пустив через ностальгічне почуття. Пустив, і вона там, на віддалі (бестія ж!) це безпомильно відчула. І непомильно збагнула: ось він, момент помсти!

Вийшов на більшу вулицю, Чуднівську, де котилися повз мене авта. Сніг під колесами розтавав, і авта були забрьохані. Зальопані були й обличчя пасажирів, які їхали повз мене в тролейбусі. Спускався Чуднівською вниз, і прирічкові горби здалися мені покинутими друзями, до яких я повернувся. Відчув, що неймовірно скучив і за цими горбами, і за вулицею, що падала вниз у річкову долину, а тоді підіймалася вгору. Там був мій батьківський дім, і я вже ні про що більше не гадав, як блудний син, котрий повертається додому.

Але прийшов у порожній дім: батьки були на роботі. Дивно порожня, така знайома хата у дві кімнати зі сволоками й покладеними на них дошками. Великі вікна із тюльовими завісами, стара, ще довоєнна шафа, в якій малим я ховався, лякаючись домашніх духів, хоч їх зовсім не треба було лякатися,— небезпечні були духи не домашні, а вуличні. Колись на наших вікнах були віконниці, якими ми затулялися від ворожого навдоволіш-нього світу, потім віконниці зняли, хоч ворожий навколишній світ не перестав існувати. Дивився сірим погаслим оком телевізор, який недавно у нас з'явився, мовчав пластмасовий радіорепродуктор — колись у нас репродуктор був чорний, круглий, як вухо. Я зайшов до своєї кімнатки — все було так, як тоді, коли звідси поїхав. Ліг із задоволенням на ліжко й заплющив очі. Було мені тихо й затишно, хоч на дні серця жевріла спіраль — моя недавня ураза. Але тут, у тиші рідного дому, та ураза здалася мені дрібною і смішною. У хаті було прохолодно, і я натяг на себе пледа. І мені раптом захотілося, як і тоді, в дитинстві, коли ховався від світу у темряві шафи, натягти пледа на себе, сховатись у його темряву, зменшитися й закоцюбнути. Лишити світлим тільки кутик мозку, а все інше хай не існує. Прослухати тишу й погасити розжарену спіраль на дні серця.

І переді мною попливли обличчя: директора школи, Соф'ї Вольфовної, чорного ангела, Славка, Артура, Лариси, Степана Вітличного, бетонника Колі, Івана Маркіяновича, його жінки й дівчат, бібліотекарки з пишною кучугурою сірого волосся, своїх хлопців із бригади на заводі, начальника ЖЕК-у і його посланиці, моїх колишніх змінників — кочегарів, батьків Лариси та її гостей, високого й гарного її залицяльника-"учителя танців", Аллочки, Артурової сестри, приятеля Степана Вітличного Євгена і Степанову добродушну дружину, що подає нам каву, братів Горбачів у Львові, безногого інваліда, що підкотив до мене й попросив запалити, дівчини з Михайлівської, що мене хвилювала і з якою я крадьки перезирався, моїх батьків — оце він і є, той маленький світ, у якому я обертався, одна із мікроструктур світу великого, що її освітила моя свідомість.