Мирний - Повія, Мирний

Колiс­ник. Заг­ни­бi­да, по­хи­ту­ючись, пiд­вiв­ся. Очi в нього, як го­стрi но­жi, бли­ща­ли.

- Так це ти до ме­не прий­шов бу­чу зби­ва­ти?.. Вон з моєї ха­ти, щоб i твiй дух по­га­ний не во­няв! - крик­нув несамови­то ­Заг­ни­бi­да. Ко­лiс­ник прик­ро по­ди­вив­ся йо­му у вi­чi.

- I-i, ха­зяїн пар­ши­вий! - приз­ро мо­вив i, сплю­нув­ши, по­чав шу­ка­ти шап­ки.

- Брешеш! - скрик­нув Зяг­ни­бi­да. - У ме­не чес­нi лю­ди бу­вають, бла­го­род­нi; один ти з усiх єхи­да ви­рис­кав­ся.

- Який же я єхи­да? Ану, ска­жи… - пiдс­ту­па­ючи, допи­тува­в­с­я Ко­лiс­ник.

- Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уго­вiр за ри­бу пе­ред рiзд­вом?

- Ну, пам'ятаю… То що?

- Що ж ти - узяв її у ме­не? Узяв?.. О-о-о, єхи­до! Аби пiдве­сти чо­ло­вi­ка, аби шко­ди дру­го­му на­ро­би­ти!.. Та ще й смi­єш­ся…

- То ти он про що?! Та й дур­ний же ти, а ще пи­са­рем був. Це, брат, ко­мер­цiя зо­веться, щоб ти знав: не ти нак­риєш - те­бе пiд­ве­дуть.

- В усьому ти та­кий! - гу­ка Заг­ни­бi­да.

- А ти кра­щий.

- Що ж я?

- Що? А роз­пис­ки якi там пи­са­ли? Га?

- Якi роз­пис­ки?

- Не знаєм? За­був? А ха­зяїном зо­веш­ся. Кра­ма­рюєш на ти­ся­чi, а на пять руб­лiв бiд­ної дiв­чи­ни по­лес­тив­ся!

- Що це ти па­тя­каєш?

- Що? Он ко­го спи­тай, що. Он! - ука­зу­ючи на Хрис­тю, мо­вив Ко­лiс­ник. - Вас за се у тюр­му по­са­ди­ти слiд. Пiв­ро­ку служ­би чу­жої за­кор­тi­ло? Знаємо ми, на­що ся служ­ба, дога­дуємося… У-у, ха­зяїн! Но­га моя не бу­де пiс­ля сього у твоїй ха­тi! - скрик­нув Ко­лiс­ник, сплю­нув­ши, i по­бiг iз ха­ти.

- Постiй… пос­тiй! - мо­вив Заг­ни­бi­да, по­то­чу­ючись, i опу­стився на ла­ву. Го­ло­ва йо­го не дер­жа­ла­ся на в'язах, як вiн не мо­тав нею, як не сил­ку­вав­ся вдер­жа­ти. Аж ось вiн пiд­вiв-та­ки її, по­зир­нув по ха­тi… Кру­гом - нi ду­ху: гос­тi, по­чувши зма­ган­ня i ду­ма­ючи, що до бiй­ки дiй­де, усi повтiка­ли­… Ззгни­бi­ду до­са­да їла.

- Жiнко! - скрик­нув вiн.

Блiде ли­це з бла­кит­ни­ми очи­ма ви­зир­ну­ло з кiм­на­ти.

- Чого то­бi?

- Ти чу­ла?

- Що чу­ла? По­пи­лись - по­ла­ялись; завт­ра зiй­де­тесь - по­миритесь.

- Хто? Я? Я? З ним? Ско­рi­ше во­да з ог­нем поб­ра­тається, нiж я з ним по­ми­рю­ся! Ме­не при­люд­но отак шпе­ту­ва­ти? При­люд­но?!

Загнибiда схи­лив­ся i дов­го си­дiв пох­ню­пив­шись. Що йо­го схи­ли­ло? Хмiль, об­ра­за чи, мо­же, про­ки­ну­лась со­вiсть?.. Дов­го вiн си­дiв так сум­ний-по­хи­лий. Це зно­ву пiд­вiв голо­ву i хи­жо про­вiв очи­ма по ха­тi.

- Лягай кра­ще спа­ти, - мо­ви­ла до йо­го Оле­на Iва­нiв­на.

- Хто? Я?.. Усi ля­гай­те, усi спiть. Один я не бу­ду… Пiс­ля сього та ме­нi спа­ти? - Вiн зат­ру­сив го­ло­вою.

- Яке йо­го дi­ло, хто як най­ми­чок най­має? - по­мов­чав­ши, за­мо­вив вiн зно­ву. - Яке йо­го дi­ло? Я не йду до йо­го справ­лятись, чи вiн за гро­шi най­ма, чи без гро­шей? Мо­же, я i без гро­шей най­няв, та вiзьму й зап­ла­чу зра­зу… Хрис­те! - гук­нув вiн на всi ха­ти.

Христя бу­ла в кух­нi, як зма­га­ли­ся Ко­лiс­ник з Заг­ни­бiдою. Спер­шу во­на не ро­зiб­ра­ла, про ко­го та рiч ведеть­ся; те­пер їй, як удень, ста­ло вид­но. То її з ма­тiр'ю оплутали­, он як обiй­шли цi ду­ки-ба­га­ти­рi!.. Сер­це її на­че хто у жме­нi да­вив, - так во­но за­бо­лi­ло… Прос­ну­ла­ся ту­га, ус­та­ла не­на­ви­сть… Ко­ли її клик­нув Заг­ни­бi­да, во­на назна­рошне не пiш­ла, не ок­лик­ну­лась.

"Нi, не тре­ба! - рi­шив Заг­ни­бi­да. - П'ять руб­лiв - гро­шi! Та ще й до стро­ку да­ле­ко. Я їй i то­дi вiд­дам… Вiд­дам та ще й одiш­лю до йо­го, щоб по­ка­за­ла то­му iро­до­вi. Ось, мов, як чес­нi ха­зяїни роб­лять!" - I Заг­ни­бi­да сам со­бi ус­мiх­нув­ся.

Сонце сi­ло; на­су­ну­ла тем­на тiнь но­чi; в ха­тi ще бiльше по­тем­нi­ло: стi­ни - му­рi, у кут­ках - як са­жа чор­на, тiльки крiзь шиб­ки ури­ва­ються жов­ту­ва­тi пбмер­ки.

- О-ох! хоч ви­пи­ти, - по­чув­ся го­лос Заг­ни­бi­ди; да­лi - ма­цання ру­ки по сто­лу, бряз­кiт би­то­го скла.

- Чорт би ва­шо­го батька взяв! - крик­нув Заг­ни­бi­да. - Свiт­ла да­ти! Чо­му свiт­ла й до­сi не­має!

Загнибiдиха, вис­ко­чив­ши з кiм­на­ти, ки­ну­ла­ся свi­ти­ти. По­ти знай­шла сiр­ни­ки, по­ти зас­вi­ти­ла, Заг­ни­бi­да си­дiв i ла­яв­ся. Як зас­вi­ти­ла - то аж скрик­ну­ла: но­ва ска­тер­ти­на тро­хи не вся за­ли­та на­лив­кою, роз­би­те скло ва­ля­ло­ся по сто­лу.

- Господи! Чи не мож­на б спер­шу зас­вi­ти­ти, та то­дi випи­ти, ко­ли так за­ма­ну­ло­ся, - ска­за­ла во­на.

- Мовчи! - гук­нув Заг­ни­бi­да, хи­жо сверк­нув­ши очи­ма. - Ще ме­нi не за­ли­ли за шку­ру са­ла? Ще й ти ту­ди?

Загнибiдиха гля­ну­ла до­кiр­ли­во на нього, по­ве­ла плечим­а i вий­шла в кух­ню.

- Христе, го­луб­ко! Ди­ви­ся, по­жа­лус­та, за ним, щоб вiн, бу­ва, ха­ти не спа­лив, а я пi­ду та тро­хи спо­чи­ну, бо це вже жди всю­ноч­ної… Ох, по­би­ла ме­не ли­ха та не­щас­на го­ди­на! - зiтх­нув­ши важ­ко, ти­хо ска­за­ла во­на i пiш­ла в кiм­на­ту.

Гiркi дум­ки зня­ли­ся в Хрис­ти­нiй го­ло­вi… "Обiйшли-окру­тили, як са­мi зна­ли, та ще й го­луб­кою ве­ли­ча­ють… Ой, доб­рi та лю­бi!" - ду­ма­ло­ся їй, а в сер­цi по­чу­вав­ся який­сь жаль до Заг­ни­бi­ди­хи. Якась таємна дум­ка, що ця жiн­ка нi в чо­му не ви­ну­ва­та, що во­на са­ма не­ма­лу ви­пи­ла на своєму вi­ку та ще й ви­пи­ває, во­ру­ши­ла­ся у її ду­шi. Гли­бо­ко та важ­ко зiтх­нув­ши, во­на сi­ла на ла­вi так, щоб вид­ко бу­ло, що Зяг­ни­бi­да бу­де ро­би­ти. Заг­ни­бi­да си­дiв за сто­лом про­ти неї i, уп'явши очi у кi­нець гно­та, бо­же­вiльне ди­вив­ся на свiт­ло.

Нешвидко пе­ре­вiв вiн їх на роз­ли­ту по сто­лу на­лив­ку, пiд­няв ру­ку, умо­чив пальцi й по­чав мас­ти­ти го­ло­ву… Хри­стя ти­хо за­ре­го­та­лась - та­кi смiш­нi їй зда­ли­ся тi витре­бе­нь­ки п'яно­го ха­зяїна… Пал­кий пог­ляд Заг­ни­бi­ди, досяга­ючи до неї аж у кух­ню, пе­рер­вав її ре­гiт. Во­на затихл­а; Заг­нибiда, нас­тав­ля­ючи ухо, слу­хав… Ста­ло ти­хо-ти­хо; Хрис­тя чу­ла, як у неї сер­це ки­да­ло­ся… Це Заг­ни­бi­да ус­тав, на­лив чар­ку, ви­пив i на пальчи­ках пок­рав­ся у кух­ню. Хрис­тя за­кам'янiла на мiс­цi. Во­на на­вiть не при­га­дає, як Заг­ни­бi­да опи­нив­ся бi­ля неї, при­гор­нув до се­бе i ти­хо по­цi­лу­вав у що­ку… Огонь - не огонь опiк її; якась ог­нен­на те­чiя роз­ли­л­ася по її тi­лу.

- Христе, го­луб­ко! - шеп­нув вiн, при­гор­та­ючись до неї. Во­на трiп­ну­ла­ся, мов ура­же­на.

- Чого ви лi­зе­те? Гетьте! - скрик­ну­ла во­на на всю ха­ту, од­пи­ха­ючи йо­го вiд се­бе.

- Цссс!.. - за­си­чав Заг­ни­бi­да i зно­ву по­чав дос­лу­ха­тись. Кру­гом, як у ву­сi, ти­хо, тiльки з кiм­на­ти до­но­ситься сап ва­ж­кий.

- Знаєш що, Хрис­те? - по­чав вiн. - Я то­бi зап­ла­чу тi гро­шi, що батько за­зи­чив у ме­не.

- Чула я, як вiн за­зи­чив. Спа­си­бi вам з Суп­ру­ном! - вiд­ка­зал­а Хрис­тя.

- Що ти чу­ла! То - брех­ня! Їй-бо­гу, брех­ня… А от що я то­бi ска­жу… Хо­чеш бу­ти ба­гач­кою, хо­ди­ти у