Мирний - Повія, Мирний

во­но-то ку­ма - ку­ма, а хрис­то­са­ти­ся з ку­мою й не­ма! - уко­ри­ла ви­со­ка дов­гоб­ра­за кра­ма­ри­ха, товс­то­го кра­ма­ря жiн­ка.

- Чого не­ма? I те­пер ще мож­на! - мо­вив Ко­лiс­ник.

- Огледiлись, як наїлись! - од­ка­за­ла, за­пи­шав­шись, ку­ма.

- От i опiз­ни­лись! Са­ме те­пер в смак! - вип­рав­ляється жа­р­та­ми Ко­лiс­ник.

- Не в ва­шу дя­ку! - уко­ряє кра­ма­ри­ха.

- З най­мич­ка­ми йдiть спер­шу хрис­то­са­тись! - уко­ло­ла дя­чиха, сверк­нув­ши зли­ми очи­ма.

- З най­мич­ка­ми бу­ває ча­сом кра­ще, нiж з ким дру­гим, - до­дав гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк.

- Ще й ти ту­ди! Ще й ти! Не гнi­ви вже хоч бо­га! - приз­ро од­ка­за­ла йо­го жiн­ка.

Гнилозубий чо­ло­вiк змор­щив­ся, скри­вив­ся й ще мир­ша­вiший здав­ся, нiж був до сього.

- Що ж я? Я нi­чо­го. Не лич­ком же, бач, ши­тий! - виправ­лявся вiн.

- Коли не ли­ком, то ва­лом! - скрик­ну­ла, за­ли­ва­ючись ре­готом, кра­ма­ри­ха. Дру­гi жiн­ки теж за­ре­го­та­ли­ся.

- Коли ж так, - мо­вив Заг­ни­бi­да, - ко­ли во­ни нас не прий­мають, - не хо­че­мо ж i ми бу­ти з ни­ми! Хай во­ни со­бi осiб­но, а ми - осiб­но. Хо­дi­мо. - I, взяв­ши за по­пе­рек гнилозубо­го ­чо­ло­вi­ка, Заг­ни­бi­да нап­ря­мив­ся в кух­ню.

- Куди ж ви? - нес­по­кiй­но на них зирк­нув­ши, спи­та­ла Заг­нибiдиха.

- На прос­то­ре… Хай вам! - мо­вив Заг­ни­бi­да. Оле­на Iванiв­на, мов ужа­ле­на, опус­ти­ла­ся, ли­це їй поб­лiд­ло, очi похмур­илися.

- Куме! ку­ме! - крик­ну­ла навз­до­гiн­цi кра­ма­ри­ха i за­ве­ла:

- Ой ку­ме, ку­ме, Доб­ра го­рiл­ка.

- Випиймо, ку­ме, для по­не­дiл­ка, - товс­то од­ка­зав Заг­ни­бi­да, вер­та­ючись на­зад до ку­ми, кот­ра уже й мiс­це для йо­го одiб­ра­ла. Заг­ни­бi­да сiв.

- Отак бу­де кра­ще! По­сi­дай­мо ряд­ком та по­ба­ла­кай­мо лад­ком; по­сi­дай­мо бли­зенько та вип'ємо по ча­роч­цi по­вненько! - ска­за­ла гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка жiн­ка, Колiснико­ва ­ку­ма.

- Сам бог гла­го­ле ва­ши­ми ус­та­ми! - скрик­нув Ко­лiс­ник, опус­ка­ючись ко­ло неї. Товс­тий кра­мар i гни­ло­зу­бий чо­ловiк со­бi при­мос­ти­ли­ся до гур­ту.

- Жiнко-голубко! - мо­вив Заг­ни­бi­да. - Ти ж у ме­не пер­ша, ти ж у ме­не й ос­тан­ня! По­пот­чуй доб­рих лю­дей. Страх мiй, люб­лю по­си­дi­ти з доб­ри­ми людьми, по­го­мо­нi­ти, поспiва­ти­.

- Уже ж ко­ли спi­ва­ти, то бо­жест­вен­ної, - ска­за­ла дя­чи­ха.

- Божественної! Бо­жест­вен­ної! - за­гу­ка­ли кру­гом.

Крамариха за­ве­ла "Хрис­тос воск­ре­се!"; дру­гi пiд­хо­пи­ли. Жi­но­чi го­ло­си тон­ко-тон­ко ви­во­ди­ли; чо­ло­вi­чi, мов жу­ки, гу­ли; один Ко­лiс­ник гу­кав товс­то­го ба­са, аж вiк­на бряжча­ли, за що йо­го ку­ма раз по раз са­ди­ла ку­ла­ком у спи­ну. Ко­лiс­ник мов i не чув тих ду­хо­пе­ли­кiв - спi­вав; за­те на кiн­цi так при­да­вив, що ку­ма не здер­жа­ла­ся i з усього ма­ху сту­сон­ула Ко­лiс­ни­ка ме­жи пле­чi; той век­нув. Усi за­ре­го­та­ли­ся, а Ко­лiс­ник, по­вер­нув­ши на­зад се­бе ру­ку, ущип­нув ку­му. Та скрик­ну­ла, по­то­чи­ла­ся на стiл… Пляш­ки й чар­ки за­хи­та­ли­ся, по­па­да­ли… По­чув­ся бряз­кiт би­то­го ск­ла.

- Стiйте! стiй­те! не бий­те! - хтось скрик­нув.

- Нiчого, нi­чо­го. Де п'ють, там i б'ють! - од­ка­зав Заг­ни­бiда. - Жiн­ко! по­пот­чуй ще.

Пiсля сiєї уже не при­мi­ча­ли, як слiд спi­ва­ти, якої держа­тись. Дя­чи­ха за­ве­ла "Удi­воньки"; кра­ма­ри­ха - "Ку­ми"; чер­во­нопика Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма - "Не чi­пай­те ме­не, хлоп­цi, - по те­ля­та я йду"… Товс­тий кра­мар, схи­лив­шись на пле­че до дя­чи­хи, пла­кав; Заг­ни­бi­да, слу­ха­ючи кра­ма­ри­ху, со­вав но­гами то сю­ди, то ту­ди; гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк, притк­нув­шись до стi­ни го­ло­вою, хро­пiв на всю ха­ту; Ко­лiс­ник пiд­гу­ку­вав Заг­ни­бi­ди­нiй ку­мi. Од­на Заг­ни­бi­ди­ха, бi­ла­бi­ла, як крей­да, по­зи­ра­ла на всiх пал­ки­ми очи­ма та бо­лiс­но ус­мi­ха­ла­ся…

Христя, по­чув­ши нес­тям­ний га­лас, пi­дiй­шла до две­рей по­ди­ви­ти­ся. Во­на Зро­ду-вi­ку не ба­чи­ла нi­чо­го та­ко­го! "Це по­ду­рi­ли лю­ди, по­ка­зи­ли­ся! Один на од­но­го лi­зе, один дру­го­го не ба­чить. I це ба­га­ти­рi, ду­ки гуляють-бенкету­ють!­ З жи­ру не зна­ють, що ро­би­ти, та ка­зяться", - по­ду­ма­ла­ Хрис­тя й мер­щiй прос­ко­чи­ла повз две­рi до сто­лу, щоб хто не при­мi­тив; узя­ла шма­то­чок пас­ки й по­ча­ла жу­ва­ти. Во­на ще сьогод­нi не їла; у ро­тi засх­ло; за­черст­вi­ла пас­ка ста­но­ви­ла­ся ру­ба. Пiд гам, го­мiн i чу­жi спi­ви їй сум­но-сум­но ста­ло. Сон­це од­хо­ди­ло до спо­кою, чер­во­ним свi­том об­да­ючи зем­лю. Об­пер­шись на стiл i по­зи­ра­ючи в вiк­но, во­на за­ди­ви­ла­ся на те кри­ва­ве по­лум'я та й задума­ла­ся…­

Страшенний грюк зля­кав її. Во­на ки­ну­лась до свiт­ли­цi. Там се­ред ха­ти ко­пи­цею ле­жав кра­мар. Вiн по­ри­вав­ся бу­ло ус­та­ти, та не здер­жав­ся - по­то­чив­ся i - як два зня­ло! - роз­пластався се­ред ха­ти. Заг­ни­бi­ди­ха скрик­ну­ла.

- Не ля­кай­те­ся, Оле­но Iва­нiв­но; не вiзьме йо­го ли­ха годи­на! - ска­зав Ко­лiс­ник i, ухо­пив­ши кра­ма­ря за но­гу, по­волiк йо­го в кiм­на­ту.

- А цей чо­го тут ку­няє? - за­ба­чив­ши гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка, ка­же Ко­лiс­ник i, взяв­ши на обе­ре­мок, по­нiс до кра­маря.

- Очищайте, очи­щай­те мiс­це! - гу­кає йо­му ус­лiд гнилозу­бого жiн­ка i, ко­ли той вер­нув­ся, на­дi­ляє йо­го по­цi­лун­ком.

- Отакого б ме­нi чо­ло­вi­ка! А не гни­ло­зу­бо­го та сопливо­го­! - цi­лу­ючи, шеп­че во­на, так що всi чу­ють.

- О, ма­те­рi йо­го ду­ля! Во­ни цi­лу­ються, а ме­нi й не мож­на! - скрик­ну­ла кра­ма­ри­ха й ки­ну­ла­ся до Ко­лiс­ни­ка з Дру­го­го бо­ку.

Обаранили Ко­лiс­ни­ка; од­на в од­ну що­ку цi­лує, дру­га - в дру­гу. Ко­лiс­ник гук­нув, ухо­пив обох на обе­ре­мок i по­нiс по свiт­ли­цi. Жiн­ки, як га­дю­ки, ви­ли­ся кру­гом йо­го, пха­ючись та не да­ючи од­на од­нiй Ко­лiс­ни­ка цi­лу­ва­ти.

Загнибiда си­дiв i пох­му­ро ди­вив­ся на Ко­лiс­ни­ка: до­са­да щи­па­ла йо­го за сер­це.

- Костянтине; - гук­нув вiн, за­со­вав­шись на мiс­цi. - По­кинь! Ко­лiс­ник пiд­няв жi­нок аж пiд сте­лю, звiв до­ку­пи i зра­зу опус­тив на зем­лю. Во­но б, мо­же, тим i скiн­чи­ло­ся, ко­ли б Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма нез­на­рош­не не зби­ла з Загнибiди­ної­ ку­ми очiп­ка.

- За що ти, суч­ко, зби­ла з ме­не очi­пок? - скрик­ну­ла та, упи­на­ючись у пат­ли гни­ло­зу­бо­го жiн­цi. Дру­гий очi­пок по­летiв до­до­лу. Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма, не дов­го ду­мав­ши, мазну­ла кра­ма­ри­ху з усього ма­ху по що­цi ру­кою, аж виляск­и пiш­ли!

- Так ти ще й би­тись! - скрик­ну­ла кра­ма­ри­ха, ки­да­ючись на не­дав­ню свою то­ва­риш­ку.

- Що це ви! Гос­подь з ва­ми! - ска­зав Ко­лiс­ник, становля­чись мiж ни­ми.

- Матерi твоїй тряс­ця! Як са­ма розт­ри­бу­ха, то, ду­маєш, i всi та­кi! - кри­ча­ла од­на.

- Ти са­ма розт­ри­бу­ха! Ти! Тьфу на те­бе! - од­ка­за­ла дру­га, плю­ючи на свою суп­ро­тив­ни­цю.

- Бач! Це ти, Кос­тян­ти­не, на­ро­бив! - скрик­нув Заг­ни­бi­да, уда­рив­ши ку­ла­ком по сто­лу, аж пляш­ки заб­ряж­ча­ли. Ко­лiс­ни­ка не так той гук, як стук ура­зив.

- А по ка­кой та­кой при­чи­нi я? - бе­ру­чись у бо­ки, спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

- Ти!.. ти!.. Ти всьому ви­ною! - гу­кав Заг­ни­бi­да, мо­та­ючи п'яною го­ло­вою.

- Та го­дi вам… Пет­ре! - мо­ви­ла жа­лiб­но Заг­ни­бi­ди­ха.

- Вiн! - гук­нув зно­ву Заг­ни­бi­да. - Вiн всьому ви­ною! Ку­ди вiн не встря­не - доб­ра не­має!

- Що ж я, по-твоєму: чор­тя­ка, ви­ро­док який? Га?

- Виродок! Ви­ро­док! - лед­ве по­вер­та­ючiї язик у ро­тi, мо­вив Заг­ни­бi­да.

- Трясця то­бi в пуп! - гук­нув, чер­во­нi­ючи, як бу­ряк,