Нечуй-Левицький - Поміж ворогами, Нечуй-Левицький

- Чи ска­зав ди­якон, чи ні, а я більше не піду до їх сидіть у кут­ку та витрішки про­да­вать, - ска­за­ла пи­сар­ша. - То цілу­ва­лись зо мною, панька­лись, а те­пер де­руть но­са вго­ру й тро­хи не плю­ють мені в ли­це. Ще як ти ду­маєш сва­тать Ва­тю, то я бу­ду їх одвіду­вать вря­ди-го­ди, а як ні, то й ні! Бун­дю­чаться, не­на­че які ге­не­ра­ли. А я що ж та­ке? І мій батько дідич, мо­же, ба­гатіший, ніж во­ни. В їх сте­ля з сво­ло­ка­ми, а в мо­го «па­пеньки» гла­денькі суфіти з кру­жа­ла­ми по­се­ре­дині. Вчи­тельша си­дить в їх ко­ло сто­ла, а ме­не за­то­го по­са­дов­лять ко­ло по­ро­га, - ре­пе­ту­ва­ла пи­сар­ша, ви­пив­ши чар­ку нас­той­ки.

- Ватя мені й по­до­бається. Ска­за­ти по правді, в неї гарні темні очі. Але як­би дав о. Ар­темій п'ять ти­сяч, то я б за­раз сва­тав її. Ніс в неї тро­хи ко­рот­кий, то тре­ба б батькові до­то­чить йо­го ти­ся­ча­ми. Та й са­ма во­на якась важ­ка, за­те­ле­пу­ва­та, на­че ко­ло­да в до­рогій сукні, - по­чав жар­ту­ва­ти та глу­зу­вать Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та й Су­са­на Уласівна не ле­генька. Істин­но, що сту­па! Йде по хаті, то аж поміст двиг­тить, а пе­рей­де че­рез ха­ту, та аж со­пе, мов ко­вальський міх, - обізва­лась пи­сар­ша.

- Якби по­си­пав по­пе­ред неї на по­мості про­со, то пе­рей­шла б че­рез ха­ту та й про­со стовк­ла! По­зад неї вже б ле­жа­ло пшо­но: хоч за­раз ка­шу ва­ри! - до­да­вав жартів Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А в бла­го­чин­но­го рот. Їй-бо­гу, як вер­ша. Як­би він пос­та­вив сво­го ро­та в Росі між камінням в шумі, то ри­би нап­лив­ло б пов­ний рот: по­ду­ма­ла б ри­ба, що то вер­ша, - обізвав­ся пи­сар.

- Та він і так тією своєю вер­шею му­хи ло­вить. Як роз­дя­вить її, то так му­хи й на­ле­тять, а він прих­кає та їх тільки випльовує: ле­пе­че й випльовує! - до­да­ла пи­сар­ша. - Який він смішний, як веш­тається по залі та тріпає ру­ка­ми й кісми! Я страх як люб­лю тоді ди­виться на йо­го.

- І но­га­ми тріпає, і кісми, і по­ла­ми. «Кру­титься, вер­титься й бе­ре­га не дер­житься»: гірше од мли­на! - до­да­вав жартів Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А гор­дий, а гост­рий, а ціка­вий! Все в ме­не ви­пи­тує про во­лосні спра­ви, все хо­че знать, до всього дош­пор­тується. А здир­ли­вий, а за­по­пад­ний, крий бо­же! І до кня­гині підско­чить, і до па­на підплиг­не! І там хіп, і тут хіп, і там смик, і тут сіп! - до­да­ва­ла пи­сар­ша куті ме­ду, ще й ру­ка­ми по­ка­за­ла, як той сми­кає з усіх боків.

- І Ва­тя гор­да, не­на­че фа­ра­оно­ва доч­ка. Сідає в чо­вен - підсте­ляй їй ки­лим. Та все в неї роз­мо­ва про опе­ру та про опе­ру! Тільки й мо­ви в неї, що про «Тру­ба­ду­ра». Хо­дить, не­на­че та че­ре­па­ха. Ся­де, над­меться, на­че якась кня­ги­ня. А пе­рей­де че­рез ха­ту, то вже й вто­миться; так і геп­не на крісло, не­на­че ко­пу жи­та на­жа­ла. А співає ма­нер­но, ще й дзиж­чить, мов гедз: дззз… дззз… Не пе­респіва­ла, а прод­зиж­ча­ла усього «Азру», - ска­зав пи­сар.

А Ле­онід Се­ме­но­вич всмішки й собі по­чав дзиж­чать то­го «Азру», підроб­лю­ючись під Ва­тин го­лос: «Вве­чері гу­лять хо­ди­ла доч­ка сул­та­на мо­ло­денька…» Підроб­лю­ван­ня вий­шло ду­же смішне. Усі сміялись на всю світли­цю.

- Що мені бла­го­чин­ний! Я тут бла­го­чин­ний на всю во­лость! - ре­пе­ту­вав пи­сар, ви­пив­ши запікан­ки ча­рок зо три. - Він піп на од­но се­ло, а я піп на два де­сят­ки сілі Мені кла­няється й жид, і му­жик, і уп­ра­ви­тель, і пан за­побігає лас­ки… Що мені бла­го­чин­ний? Я тут пан! І жид не­се мені ха­ба­ра, і пан бе­ре на ви­пас мої ко­ро­ви, а він один ніко­ли не тик­не мені й кар­бо­ван­ця в ру­ки за пос­лу­гу, навіть не по­дя­кує, спа­сибі не ска­же. Чи ча­сом наг­рубіянить йо­му який­сь му­жик, я йо­го за­раз в хо­лод­ну по­сад­жу. А те­пер зась, па­нот­че! Ви­ба­чай! Що для ме­не во­лос­ний? Во­лос­ний от тут у ме­не! - і пи­сар плю­нув та й роз­тер чо­бо­том. - А піп отут у ме­не в ку­лаці! - і пи­сар згор­нув пальці в ку­лак. - Я тут гу­бер­на­тор справжній, а не той, що пра­вує гу­бер­нею в Києві!

Рядом з світли­цею бу­ла пе­кар­ня. З світлиці в пе­кар­ню двері бу­ли не при­чи­нені. Ку­хо­вар­ка, не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця, чу­ла усю до­чис­та роз­мо­ву. В пе­кар­ню в той час до неї прибігла в гості вчи­те­ле­ва най­мич­ка, ба­ба, її ку­ма. Вчи­тель з жінкою пішов до ба­тюш­ки в гості, а ба­ба з нудьги побігла й собі в гості до ку­ми. І ба­ба все чис­то чу­ла, що го­во­ри­лось в світлиці. І мо­ло­ди­ця, й ба­ба ре­го­та­лись в пе­карні, аж за бо­ки бра­лись, як і па­ни в світлиці.

- Ото су­дять! Ото ви­га­ду­ють! - ше­потіла ба­ба.

Вона за­раз-та­ки пішла до­до­му; і як тільки вчи­тель з жінкою вер­нувсь од ба­тюш­ки, во­на до сло­веч­ка роз­ка­за­ла їм, що го­во­ри­ли в пи­са­ря, з фо­тог­рафічною док­ладністю, як зви­чай­но роз­ка­зу­ють те, що чу­ли, малі діти та се­ля­ни.

Баба тільки нічо­го не вто­ро­па­ла про опе­ру, а «Тру­ба­ду­ра» пе­реінак­ши­ла на «тру­ба­ча».

VII

Вчительша на­си­лу діжда­лась дня, так бра­ла її не­терп­ляч­ка роз­ка­зать Су­сані Уласівні, що го­во­ри­ли про о. Ар­темія в пи­са­ря. На­пив­шись вранці чаю, во­на приб­ра­лась, при­че­пу­ри­лась і побігла до Су­са­ни Уласівни. О. Ар­темія не бу­ло вдо­ма. Вчи­тельша роз­ка­за­ла Су­сані Уласівні та Ваті усе до­чис­та, що го­во­ри­ли і як сміялись з їх вчо­ра вве­чері у пи­са­ря. Слу­ха­ючи те гид­ке оповідан­ня, Су­са­на Уласівна лед­ве ди­ха­ла од гніву. Ва­тя то чер­воніла, то блідла.

- От такі-то лю­де оті пи­сарі! - скінчи­ла вчи­тельша. - Я їх доб­ре знаю. Да­ли­ся во­ни мені взна­ки, їдять, п’ють у вас і вас су­дять та гу­дять по­за очі. В вічі такі добрі та привітні, а по­за очі глу­зу­ють з вас, док­ла­да­ють жартів та підніма­ють вас на сміх.

Сусана Уласівна сиділа мовч­ки, стра­шен­но зо­бид­же­на. Її гор­до­витість бу­ла ду­же збу­ре­на смішни­ми ка­ри­ка­ту­ра­ми.

Ватя, зневіре­на в Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу, лед­ве вдер­жу­ва­ла сльози. Во­на те­пер тільки пой­ня­ла віри то­му, що роз­ка­зу­вав про Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча Доб­ри­ловський.

Вчительша по­сиділа тро­хи й швид­ко поп­ро­ща­лась та й пішла. Вер­та­ючись до­до­му, во­на зу­мис­не прой­шла проз пи­са­ре­ву ха­ту, проз самісінькі вікна, щоб на­тяк­нуть пи­сарші, де во­на тільки що бу­ла. Ра­ди­ми очи­ма во­на ки­ну­ла пог­ляд на пи­са­реві вікна. З вікна виг­ля­да­ла пи­сар­ша. Їх очі зустрілись. Пи­сар­ша вло­ви­ла вчи­тельшин пог­ляд, ве­се­лий, насмішку­ва­тий, і до­га­да­лась, що вчи­тельша щось вчи­ни­ла ду­же не­доб­ре для неї.

- Щось у на­шої вчи­тельші сьогодні ве­ли­кодні очі: не­на­че тільки що пас­ки та по­ро­ся­ти­ни наїлась. Ди­вись, як пог­ля­дає на ме­не та ре­го­четься