Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

— Звідки тут вода? — спитав я в Ярослава. Павловича, коли ми проходили повз озеро, в якому плавала велика зграя качок.

— Це підґрунтові води Місяця. Їх виявили наші селенологи на великих глибинах. У надрах Місяця завжди тепло, і вода не замерзає.

Позад нас почувся веселий регіт. Ми обернулись. Віктор і Челіта підстрибували вгору, зривали спілі яблука і віддавали їх Конту.

— Джемсе! — крикнув Ярослав Павлович. — Навіщо ви дозволили їм зривати яблука?

— А що таке?

— Забули про Федора Миколайовича?

— Ярославе, заради давньої дружби не виказуйте мене! — засміявся Джемс Конт.

— Ваш праправнук Федір Миколайович відповідає на Місяці за харчування, — пояснив мені Ярослав Павлович. — Зараз він готує вам пишну зустріч і строго-престрого попередив, щоб ми не перебивали гостям апетиту. А ось і наш готель. — Він показав на чотириповерховий будинок.

У вестибюлі на першому поверсі Джемс Конт підійшов до великого скляного щита і повернув вимикач.

— Вибирайте номери! — сказав він, показуючи на план поверхів готелю, де червоно світилися клітинки вільних номерів.

Наша група розмістилась на третьому поверсі. Невдовзі всі зібрались у невеликому залі. Посередині стояв довгий стіл, заставлений різноманітними стравами. Біля нього клопотався високий, до ладу збитий чоловік середніх років у легкому світлому костюмі.

Це й був Федір Миколайович. Мабуть, упізнавши мене з фотографій, він підійшов до мене і жартома відрекомендувався:

— Нащадок славного роду Хромових, ваш праправнук.

За столом він порядкував так само владно, як Олена Миколаївна в себе в лабораторії, і, всі мовчки скорялись йому. Швидкий, уважний, він встигав і жваво вести розмову, і пригощати.

— Як у вас із продуктами? — спитав я. — Одержуєте з Землі?

— Лише частково. В нас працюють дві фабрики синтетичних продуктів, котрі постачають нас хлібом, цукром, крохмалем, маслом. Крім того, в підземному місті давно заведено своє велике господарство. Ми розводимо птицю, деяку худобу, рибу. Є сади, городи. Але, звичайно, проблема харчування на Місяці ще не розв’язана. Потрібна атмосфера.

— А я, признатися, думав, що тут, на Місяці, люди харчуються космічними таблетками на зразок тих, які нам дали з собою на Венеру.

— Ні, такі таблетки годяться тільки під час далеких міжпланетних перельотів. Вони не псуються і займають зовсім мало місця. Але довго ними харчуватись не можна. Вони, по-перше, не задовольняють усіх потреб організму, а головне — не завантажують повністю наш шлунок, що може спричинити його звуження й урешті-решт атрофію. Це, в свою чергу, позначиться на інших органах, викличе в них зміни. Словом, гармонія організму, його пропорції будуть порушені.

— Отже, ви вважаєте, Федоре Миколайовичу, що люди завжди добуватимуть собі їжу, використовуючи природні ресурси — обробляючи поля та вигодовуючи тварин?

— Досі ми дуже мало використовуємо те, що нам щедро дає природа. Ми ще далеко не вичерпали її можливостей. Тому питання про штучне харчування не стоїть у нас так уже гостро. Але я не— можу передбачити, що буде через сотні тисяч років. Я припускаю, що наші нащадки знайдуть такі досконалі способи виготовлення штучних продуктів, за яких вони матимуть абсолютно всі вартості природних: їхні поживні якості, смак, аромат, а може й перевершать їх.

За розмовою час минав непомітно, і я раптом з подивом помітив, що за вікном стало сутеніти.

— Тут навмисне змінюють штучне освітлення на протязі доби, щоб люди почували себе приблизно так, як на Землі, — пояснив Ярослав Павлович.

Ми пробули на Місяці понад тиждень, ретельно готуючись до тривалої подорожі.

На третій день увечері до нас у номер зайшов Віктор, сам, без Челіти. Він довго сидів, неуважно говорив про різні дрібниці і не залишав нас. Я відчував, що зайшов він неспроста. І таки правда. Вже прощаючись з нами, він раптом сказав, опустивши очі долу:

— Олено Миколаївно, я… тобто ми… я і Челіта вирішили одружитись.

— Я здогадувалась про це. Ось повернемось…

— Ні, ви не зрозуміли, — перебив її Віктор. — Ми хочемо зараз.

— Зараз? Та-ак… Ну що ж, у таких випадках умовляти зайва річ. Коли весілля?

— Завтра.

Олена Миколаївна встала, обійняла Віктора і поцілувала в чоло.

— Ідіть готуйтесь. А я скажу Федорові. Весілля справимо не гірше, ніж на Землі.

За весільним столом було небагатолюдно, але весело й гамірно. Ярослав Павлович сказав Челіті:

— Тільки не беріть прикладу з моєї дружини. Це зовсім безсердечна жінка. Живу тут скоро рік, скільки разів кликав погостювати — не їхала. А заради свого мікросонця миттю зібралася не те що на Місяць, а прямо на Венеру. Ну, чи не образливо мені як вірному чоловікові?

— І моя не краща, — поскаржився Федір Миколайович. — Теж ні разу не провідала.

Челіта весело відповідала на жарти, а Віктор сидів урочистий і зніяковілий.

…Настав день від’їзду. Коло нашого ракетоплана зібрався на проводи великий натовп. Челіта й Віктор стояли осторонь, побравшись за руки і мовчки дивлячись одне на одного крізь шоломи скафандрів. Ми розуміли, як боляче їм було зараз розлучатися.

Ерилік Даричан торкнув Олену Миколаївну за плече:

— Пора.

— Гаразд.

Але ніхто не наважився покликати Віктора. Тоді Ерилік піднявся в ракетоплан, і я почув у навушниках шолома настирливі закличні гудки.

— Оце занесло нас! — вигукнув Чжу Фан-ші, коли Венера повисла перед нами