Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

Справді, якщо переліт до Місяця тривав усього тільки дві доби, то відстань до Венери ми подолали лише за сорок днів шляху.

В польоті робити, по суті, було нічого, і кожен займався, чим хотів. Чжу Фан-ші всю дорогу порався біля кіноапарата, прилаштовуючи до нього якийсь пристрій. Віктор Платонов здебільшого сидів на своїй койці, і, проходячи мимо, я бачив, що він усе щось занотовує у великому сірому зошиті. Він нудьгував, був мовчазний і ще більше мружив очі, мовби не бажаючи відкривати нам свої потаємні переживання. Олена Миколаївна теж чомусь засумувала.

— Що з вами, Олено Миколаївно? — спитав я її.

— Трохи журно. Не бачилася з Ярославом кілька місяців і наче вже й звикла. А побачилась — і здалося, що так мало одного тижня.

Я скористався вільним часом і вивчав літературу про Венеру.

Відомі форми життя на Землі такі різноманітні, так добре пристосовані до найсуворіших, здавалося, непридатних для будь-якого життя умов, що люди мимоволі гадали, ніби й інші планети можуть бути заселені. І, як виявилось, вони мали рацію. Тепер для всіх ясно, що жива природа — це невід’ємна ланка у скрутному ланцюгу матеріальної єдності Всесвіту, а наша крихітна з астрономічної точки зору Земля зовсім не є якимсь чудесним винятком у безмежно великих просторах світобудови і навіть серед планет сонячної системи.

Загадкова Венера, мов сором’язлива східна красуня паранжею, прихована від цікавих очей густим шаром хмар. На протязі віків ніхто з людей не бачив, що відбувається на її поверхні, і питання: «Чи є життя на Венері?» — викликало немало суперечок. Одні дані говорили просте, що там могло з’явитися життя, інші свідчили проти цього.

Венера на сорок мільйонів кілометрів ближче до Сонця, ніж Земля, і тому одержує майже удвічі більше світла й тепла. Сонячне проміння випаровує з її поверхні величезну кількість вологи. Густий прошарок хмар служить немовби природним щитом, який оберігає планету від палючого проміння Сонця. Тому температура на поверхні Венери нижча, ніж можна було сподіватися, та все ж тут досить жарко. Температура вдень у помірному поясі сягає плюс 60–70 градусів. Уночі ж знижується до мінус 15 градусів[1].

Такі різкі стрибки пояснюються тим, що Венера обертається навколо своєї осі набагато повільніше, аніж Земля, і її доба триває майже шість тижнів.

Природно, що за довгий тритижневий день поверхня Венери дуже нагрівається, а за таку ж довгу ніч різко холоне. Можна сказати, що протягом однієї доби на Венері відбувається зміна всіх пір року. Ніч — холодна сніжна зима, ранок — весна з густими важкими туманами, день — жарке, задушливе літо, вечір — дощовита похмура осінь. Крім того, існує ще зміна пір року, викликана обертанням планети навколо Сонця. Ось чому клімат на Венері дуже своєрідний і змінюється за складним законом. Удень тут може бути і жарко, й холоднувато, залежно від того, як розташована планета відносно Сонця.

Само собою зрозуміло, що такий клімат несприятливий для життя.

Дуже відрізняється від земної і атмосфера Венери. Вона бідна на кисень, містить багато вуглекислого газу — у п’ятсот разів більше, ніж атмосфера Землі. В атмосфері Венери через густий прошарок хмар вчені довго не могли виявити озонового шару. Такий шар існує в нашій атмосфері на висоті двадцяти — двадцяти п’яти кілометрів і складається з молекул озону чималої концентрації. Цей шар, мов непроникна броня, оберігає все живе на Землі від згубної дії ультрафіолетового проміння Сонця, майже повністю поглинаючи його. Врешті-решт за допомогою ракет, які засилали на Венеру, вчені виявили в її атмосфері шар рятівного озону на висоті десяти-п’ятнадцяти кілометрів.

Перша наукова експедиція привезла з собою радісну звістку: життя на Венері існує. Там є своя флора і своя фауна. Вони зовсім не схожі на земні, що викликано своєрідними умовами їхнього існування.

Більша частина поверхні Венери вкрита водою. Материки там значно менші від земних — швидше це окремі острови чи архіпелаги, розкидані по безкрайому океану Венери.

Рослинний світ на суші вбогий, одноманітний, але у водному середовищі він досяг чималого розвитку розмаїття форм. Мене вразила та винахідливість, з якою венеріанські рослини пристосувались до кисневого голодування. Вони навчились дихати вуглекислим газом. Кисень, добутий внаслідок фотосинтезу з вуглекислого газу, вони не повністю виділяють у повітря, як земні рослини, а частково зберігають у собі. Вночі рослини дихають тим киснем, який вони встигли нагромадити за сонячного світла. У них є свої сховища кисню. Одні збирають його у спеціальні мішечки при основі листка, інші ховають свій кисень під землею у кореневій системі, треті — в самому тілі у широких міжклітинниках, четверті ведуть паразитичний спосіб життя і тонкими щупальцями-присосками приростають до кисневих мішечків інших рослин та користуються їхніми запасами. Коли рослини гинуть, мішечки тріскаються і кисень виходить у повітря. Цей процес утворення вільного кисню в атмосфері Венери відбувається безперервно. Рослини можна порівняти з велетенською фабрикою переробляння вуглекислого газу на кисень.

Але ще більше вразила мене фауна Венери. В теплому океані, коло порізаних берегів чи на обмілинах, де вода тонким теплим шаром покриває піщане дно, мешкає більшість тварин Венери. Тільки небагато з них живе на суші. Учених, природно, зацікавило: як вони можуть існувати за такої нестачі кисню? Рослинам допомогла їхня здатність до фотосинтезу. А як же тварини?..

Після тривалих спостережень і пошуків

учені відкрили дивовижну річ: тварини Венери, так само як і рослини, здатні до фотосинтезу! В