Іван Іванович Білик - Танго, Іван Іванович Білик

class="book">Незабаром навідався зробити перев'язку чаклун. На шиї в нього теліпалась ниточка з маленьким розп'яттям. Певно, подарунок від падре, бо раніше Сергій не бачив цього. Старий раз у раз торкався рукою до хрестика й шамкав беззубим ротом.

— Був тут падре? — звернувся він до Буено.

— Був, старий Санчо, був.

Знахар полегшено зітхнув. Сьогодні його процедура тривала довше й закінчилась урочистим чаклунським танком. Певно, на честь католицького священика?

Ряжанка, який у присутності старого Санчо ввесь час усміхався, тепер знесилено відкинувсь на постіль. Чоло йому вкривав рясний піт. Буено дивився на Сергія, доки той не розплющив очей. Потім поспіхом підвівся й вийшов. За годину чи півтори повернувсь. У руках тримав дві щойно вистругані й досить пристойні милиці з бамбука.

Сергій несподівано міцно потис йому правицю. Той не чекав такого й розгубився. Ступив крок до драбини, але потім знову підійшов до хворого.

— Я хотів би, сеньйоре начальник, дуже б хотів, щоб у нас із вами стало все, як і раніше.

Що ж, цього слід було чекати. Невчасно розчулився. І це вже не вперше… Проклята гадюка! До неї все було на своїх місцях. А тепер став слинявий, мов стара дівка. Усе пішло шкереберть…

Буенавентурі нічого не відповів. Тільки наказав привезти ввечері Матвія Коляду. Індіянин глипнув на нього, але промовчав. Потоптавшись трохи, він крутнувся й зліз додолу. За хвилину сердито гаркнув джип.

Розділ 13

Матвій Коляда приїхав, як завжди, галасливий і грубувато-дотепний:

— Ну що, шефе, оклигав? А я вже думав, на поминки…

Розмовляли українською мовою, і Буено сидів до них спиною, звісивши ноги додолу, демонстративно ігноруючи Коляду.

Матвій сміявся:

— Оце чорнозаде все приндиться та сичить на мене, мов кошеня на собаку. І що його вкусило? Не знаєш? Може, й на тебе сичить-шкварчить? Га? То давай хвоста йому присмалимо, щоб не дуже довгим був!

Задоволений таким дотепом, він голосно реготав.

— Я тебе не для цього кликав, — похмуро перебив Ряжанка. — Скільки в нас консервів, галет та бензину?

— Галети є і консервів чимало, а бензину — якщо оце стерво гасатиме туди-сюди двічі на день, то, мабуть, пхатимемо козлика задами…

Чому вони так ненавидять один одного? Неначе й справді кіт із собакою. Холодна війна. Та колись обов'язково підігріється…

Коляда знав, про що зараз думає Сергій.

— Якийсь він не теє. Комуняга, видно. Я, бувши тобою, не панькався б Із ним.

— Коли б не він, мене вже…

Матвій зневажливо махнув рукою:

— Та-а! Ти ж сам казав, що шаман чаклунством бавиться. Думаєш, він тебе од гадюки? То, може, й не гадюка була, а так собі, вуж… або щось таке… Напухло, а тоді само й одтухло. А ти вже співаєш: народна медицина! Шахрайство. Якщо твій шаман такий мудрий, то чого ж рани й досі гниють?

Буено за ввесь вечір не прохопивсь і словом, а спати пішов у машину.

Коли ж уранці кочівники поїхали, Сергій спробував походити на милицях. Вони були зручні й легкі, з добре висушеного бамбука, але нога швидко брякла й починала боліти.

Та Ряжанка не зважав на біль. Наступного дня малий Альдо показав йому спочатку все селище, якого Сергій у день приїзду так і не розгледів, а потім повів до річки, де стояло на припоні кілька човнів, довбаних із товстих колод.

Суденце старого Педро було таке легеньке, що його без нічиєї допомоги стяг у воду навіть Альдо. Дітвак на ходу скочив у човен, ухопив жердину й заходився демонструвати перед Сергієм свою майстерність. Але тому було не до розваг. Натруджена нога розболілась не на жарт. Довелося розтягтись на траві й удавати, що спостерігає за юним рибалкою. Та біль потроху вгамувався.

— Чи далеко їздить Альдо човном? — спитав Сергій, коли хлопчик витяг пірогу на сухе.

— Далеко! Аж до озера!

— До якого озера?

— Озеро там, де кінчається річка.

— І Альдо не боїться сам?

— Ні, Альдо нічого не боїться!

— І часто він їздить сам аж до озера?

Хлоп'я зам’ялось. Але індіяни ніколи не брешуть.

— Альдо їздив до озера… з Педро.

Сергій про себе всміхнувся.

— А зі мною Альдо поїхав би?

— Так!

Малий устав і почав знову стягати човен у воду.

— Ні, ні, не зараз, Альдо! Потім.

— Грінго боїться?

— Н-ні, але… треба поспитати в старого Педро.

— Старий Педро не сердитиметься.

— Байдуже.

Ряжанка підвівся й покульгав до селища. Альдо розчаровано плентався за ним.

Наступного ранку, ще вдосвіта, до Сергієвого ліжка підійшов Альдо й посмикав за руку.

— Грінго збирався на полювання? Альдо вже готовий.

Бокатий місяць помережав підлогу хижки паралельними смугами. В хлоп'яти у руках довгий спис, на пасику висів сагайдак із луком та стрілами. Сергій сяк-так підвівся, намацав милиці, потім дістав з торбини й револьвер, який привіз йому днями Буено. Раптом згадав попа з кольтом, посміхнувся й поклав зброю назад.

Ця вранішня пригода зворушила Сергія. Над пралісом панувала тиша, не обзивались навіть птахи. Усе спало міцним передсвітанковим сном. «Ніч яка, господи, ясная, зоряна…» Від цих слів приємно замлоїло під серцем.

Річка виявилася широченькою тільки біля селища. Далі вона звужувалася й пірнала в ліс, ховаючись у суцільному шатрі дерев і ліан. Подекуди ліани звисали гірляндами до самісінької води, й малий управно обминав їх.

Десь крикнув птах — від несподіванки Сергій аж сіпнувся. Птахові відповів інший — і джунглі ожили. Незабаром світанок. Альдо допомагав човнові жердиною,