Валерій Олександрович Шевчук - Мор, Валерій Олександрович Шевчук

В ногах у мене бездиханне лежав чоловік, котрий не побоявся вступити у змагання з гуртом людей, і я роздивлявся його здивовано, а може, й шанобливо — мужніх людей, попри все, я шаную.

Я сів за стіл і зирнув на ясний прямокутник вікна. Видно було шмат неба, велику купчасту хмару і гострі бані єзуїтського кляштора.

І раптом звідти, з вікна, долинув до нас дзвін. Це був якийсь, незвичайний подзвін, ніби заговорили водночас усі церкви міста. Начебто все повітря наповнилося мідним дрижанням — місто про щось відчайно заволало.

Я здивовано озирнувся на своїх людей. Всі вони позавмирали в тій позі, в якій застав їх дзвін: побиті, покриті синяками і в подертих білих кереях, вони виглядали привидами.

На вулиці хтось закричав, відтак той крик підхопило десятки голосів: щось на вулицях таки творилося. Ми все ще завмерло стовбичили тут, все ще прислухалися, коли ж раптом відкинулися, бацнувшись об стіну, двері, і в них виросла схвильована постать моєї сестри. Певне, вона бігла весь час, бо волосся її вибилося з-під очіпка; стояла, розіп'ята в одвірку, і, важко віддихуючись, безтямно поводила вибалушеними очима. Ми, як один, повернулися до неї і чекали, поки скаже слово. Але вона ніяк не могла віддихатися, і я гукнув до неї гостро й сердито, щоб не мучила нас більше.

— Брате! — сказала тоді сестра, ледве видобуваючи з себе через дихавицю слова. — І ви, люди… нещастя… Прийшов у наше місто мор!

«Вони обоє закінчили існування в цьому морі, — думав странній, лежачи в порожньому помешканні. — Обоє злилися водно в моїй істоті, і я їх пережив». Вже були десь там, у сірому тумані, в попелі, що його осипає на дахи сонних будівель час. Похитувались перед його розширеним зором, ніби далекий, вже підзабутий міраж, і він знав: це стільки їхнього життя у світі. Відходили у небуття, пішовши по сірих площинах майже непомітними тінями. Дивився на той відхід, і від того млоїло йому у грудях, а відтак і пекло: він сам хитався, наче плив у човні.

В розбите вікно зазирав круглий місяць, був неспокійний і тремтів серед неба. Здалося странньому, що на ньому змагається та ж таки вічна пара: чернець Григорій і сіроносий, але боротьба їхня вже як відбиток на мокрому піску.

Було парко: ніч не вихолоджувала землі. Каміння та стіни пашіли теплом, і повітря наситилося густим сопухом. Спали мухи — почіплялися, де застала їх тьма, в рідкому місячному світлі він бачив, що обсіли вони і його підвіконня.

Липка плівка поту вкривала йому обличчя, дихав хрипко і важко, а коли в глибині ночі лунав чийсь далекий крик, здригався: крики серед ночі по-особливому вражали його. Однотонні, протяжні, відчайні — це були поклики волаючих у пустелі.

Через не й марилася йому земля як пустеля, і тільки й було на ній що зруйновані й порожні міста. Жили ще й окремі люди, котрі волають у ніч, сподіваючись, що хтось їх почує і прийде розділити самоту. Вони розкидані по просторому тілу землі, ці самотні, і вперто шукають зустрічі одне з одним. Може бути два наслідки такого шукання, подумав він: одні знаходять отній дім, а інші натрапляють на ворогів. Крик виникає тоді, коли помиляються. Коли замість блискоту шибок отнього дому вилискує супроти них меч. Отак воно й буває, шепотів він до себе, важко провертаючись на твердому ложі: і шукання у світі двоякі — миру й війни. Тоді приходить хтось третій, і той третій береться благо-віщати. Той третій обіцяє шукачеві дому — дім, а шукачеві меча — меч. Уводить першого в дім, а другого веде на приступ. Тоді й починається вічний поєдинок, тінь од якого відбито на місяці…

Сну не було у страннього в жодному оці — вже давно забув він, як спати. Вмирали в ньому слова, які сказав ченцеві Григорію сіроносий і які сказав сіроносому вільнолюбний чернець. Умирали обличчя, які нещодавно так щільно накладалися на лице його. Скинув їх, як машкару, — справді були один на одного подібні.

У цьому мороці, в гарячій і задушній тиші, він застогнав тяжко, бо не зміг витримати болю. Застогнав чи крикнув, пустивши в ніч і свій поклик, — чи прийде хто на нього? Чи прийде до нього отой третій, якому дано благовіщати, а чи блукатиме він по цій землі, як Марко Проклятий? Здається, йому випадає шукати знову. Може, на це піде рік, а може, й століття. В одному був переконаний: ' колись-таки поповнить страту. Колись у цьому чи в іншому часі замістить своє «я» і не відчуватиме несумісності. Те «я» ляже йому в груди щільно і зручно: тільки тоді заживе по-справжньому.

Лежав і дививсь у темінь. Поки що не знав спокою, бо терзав його біль, а очам було не до сну. Поки що міг тільки молитися силі, що улагоджує цей світ, а відтак сподіватися.

Знову хтось закричав серед ночі, і знову странній здригнувся. Надто парка й неспокійна випала ніч. Не міг лежати, щось гостро його тривожило. Знав: на вулицях не знайде полегші, але мусив іти. Мусив прийти хоч на один покрик і хоч одній людині простягти помічну руку. «Щоб бути третім у цьому світі, — подумав він, — не обов'язково, щоб росли в тебе за плечами крила».

Він вийшов на вулицю. Стояла довкола тиша, а весь простір навколо залився мертвим місячним сяйвом. Синє світло блищало на відшліфованих лобах бруківки, і через це здалося йому, що вулиця, по якій має йти, — ріка. Ішов по загуслій на камінь воді, й перед ним похитувався світ. Часом місяць заломлював проміння на якійсь шибі, тоді вікно криваво блискало назустріч — здавалося, хтось палить за шибою світло. Але під цю пору вже ніхто не палив світла, тож вікно гасло, як тільки рушав далі.

Сторожко наслухав: хотів вибрати собі напрям. Мав піти на перший покрик, який пролунає, — ось що стане його дороговказом. Але, крім відлуння власних кроків, поки що не чув нічого, хіба десь далеко гризлися пси. За якийсь мент змовкли і вони, і вже жоден звук не порушував порожнечі.

І йому здалося, що це місто зараз так само, як він, без свого «я»; це місто — з порожніми грудьми і мовчки корчиться в кам'яному ложі: все йому болить.