Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Жіноча міліція негайно виступила проти цих постачальниць отрути. Хоч вона й не мала достатнього поліційного вишколу, а все ж досягла великих успіхів у боротьбі з жіночим злочинним світом, який почав підводити голову. Запорукою цих успіхів стала «одна якість, якої ніколи не мали полісмени-чоловіки, — непідкупність»[16]. Але злочинність не обмежувалася самими наркотиками. Злочинниці виявляли спритність і на іншому ґрунті. Тому адміністрація Бедфорд під загрозою суворого тюремного покарання закрила секс-крамниці, заборонила виготовляти й продавати еротичні предмети, особливо ті, що призначаються для жінок. Безперечно, цей закон позитивно вплинув на моральні засади суспільства, але він не зміг завадити зростанню попиту на предмети фалічного характеру, «і це незважаючи на той факт, нині науково доведений[17], що жінці дає втіху подразнення клітора, а не введення чоловічого статевого органа в жіночий» (!).

Звісно, тут треба враховувати — цитую — «вкорінені звички й тисячолітні забобони серед жінок, які надавали такого великого значення символу свого пригнічення».

Хай там як, а жіночий злочинний світ не забарився відкрити для себе джерело величезних прибутків, розпочавши підпільне виготовлення фалічних іграшок, найдосконаліші з яких невдовзі потрапили на чорний ринок, де збувалися за високу ціну.

Під час недавнього обшуку, писала Дебора Грімм, проведеного в підвалі невеликого каучукового заводу, жіноча міліція знайшла непримітні коробки з гумовими предметами. На етикетках стояв невинний напис: «Superdoll»[18]. Та коли цю «суперляльку» накачати за допомогою ножного насоса, що продається з надувним гумовим човном, то вона набуває вигляду й твердості голого чоловіка натуральної величини. Між лопатками такого «чоловіка», в зручному місці для жінки, якій забаглося б його обійняти, розташований кнопковий пульт, що регулює твердість фалоса і дає змогу додатково його підкачувати, а також запускати в дію цю «ляльку» (вона працює, як вібромасажер, на двох швидкостях —і випорскує теплу густу рідину).

«Суперлялька» за заводською ціною коштувала вісімсот доларів і продавалася з доставкою поштою, а також у кредит. Розслідування показало, що, крім звичайної торгівлі «суперляльками», розвинувся й підпільний перепродаж їх по тисячі доларів за штуку. Мабуть, спекулянтки, закупивши через пошту ці «іграшки», вщерть заповнили ними свої склади, бо коли закрили завод, вони почали носити «суперляльки» від дверей до дверей, пропонуючи їх по дві тисячі доларів і не гарантуючи постачати запасні деталі до них.

Якби вчасно викрили фабрикантку й розповсюджувачок цієї «бридкої іграшки» (!), то не було б і покупниць, адреси й прізвища яких, зрештою, відомі — принаймні тих, котрі придбали собі «суперляльку» через пошту. На думку міністра юстиції, придбання такої забавки — не злочин, бо «використання її навряд чи може спричинитися до неприємних наслідків суспільного плану»[19].

Міністр юстиції, навпаки, куди суворіше засудив учинки, які вимагають «присутності й участі в них чоловіка». Щоправда, до цієї категорії злочинців він не відніс ЧО, яких, з огляду на їхнє наукове й економічне значення, повідсилали в «охоронні зони» і вважають невинними — адже за ними наглядають з усіх поверхів влади. ЧО більше не завдають властям клопоту. Міністр має на увазі мільйонерів, які з першою хвилею пошесті позабивалися в свої ранчо й організували самозахист, виселивши звідти працівників чоловічої статі або зажадавши від них посвятити себе в скопці.

Залишилася ще одна категорія чоловіків, яка незабаром поставила перед жіночою міліцією серйозні проблеми. Це — неодружені чоловіки або, як їх невдовзі назвали поліцейським жаргоном, «кавалери без дам».

Цього вечора я не зміг прочитати до кінця статтю Дебори Грімм: у моїй кімнаті погасло світло. Дивна річ, але я на мить відчув себе винним, наче хлопчак, якого зненацька застукали за читанням забороненої книжки. Потрібно було кілька секунд, поки я усвідомив, що мене не покарали, — просто вже десята вечора, і в таборі настала комендантська година. Я навпомацки роздягся в темряві, яку через рівні проміжки часу розсіював, незважаючи на щільні штори, прожектор на сторожовій вишці. Надягши піжаму, я сховав журнал під подушку й на коротку мить увімкнув кишеньковий ліхтарик (у мене лишилася остання батарейка, тому я світив ощадливо), щоб поставити стрілку будильника на пів на шосту ранку.

Спав я погано. Я читав статтю Дебори Грімм з глибокою відразою. Мене приголомшив фанатичний і репресивний характер суспільства, яке вона описувала. В статті я знайшов не тільки підтвердження того, що ЧО — й справді в’язні, яких суворий нагляд зробив «невинними». Тепер напрошувався й ще один висновок: у світі за межами ранчо образ чоловіка поставав цілком негативним, а стосунки між двома статями вважалися настільки неприпустимими, що найменша видимість їх розглядалась як злочин.

Незважаючи на те, що стаття справила на мене гнітюче враження, я не міг не поставити собі кілька запитань з приводу тієї охоронниці, котру Джоан Пірс назвала «вільним стрільцем» і котра користувалася «іграшкою», що, либонь, не дуже відрізнялася від «суперляльки». Джоан запевняла, нібито йдеться не про Пуссі, але я питав себе, чи повинен цій жінці вірити й чи не намагається вона розвіяти мої мрії. В усякому разі, Джоан не досягла своєї мети, принаймні коли говорити про мої сновидіння. Цієї ночі вони не покидали мене до самого світанку, в них на зміну жахливим картинам (превелебна Рут Джеттісон силоміць напувала мене каладіумом сегуїнумом) мені являлися сцени любощів то з Анітою, то з жінкою, яка була схожа водночас на Пуссі, Джекі й місіс Берроу.

Коли задзвонив будильник, я схопився, мов ошпарений, і сів на ліжку, весь спливаючи потом. Потім прийняв душ, накинув грубий халат і, розсунувши штори, сів за стіл. Дейв іще спав, і я мав цілу годину, щоб дочитати статтю Дебори Грімм.

І все ж таки цієї неспокійної ночі я,