Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

— Повинен визнати, що Томек цього разу дійсно зробив нам велику послугу, — вирішив Вільмовський. — Я дуже боявся цих переговорів із тубільцями.

— Одне необережне слово може все зіпсувати. Томек заслуговує на похвалу, — визнав Кларк.

Увечері того ж таки дня на ферму Кларка повернулися двоє його працівників, які тривалий час здійснювали об’їзд пасовищ. Вівчарство, яким займався Кларк, не вимагало значної праці, за винятком підстригання овець. Кларк не шкодував коштів на огородження металевою сіткою найкращих пасовищ, щоб захистити овець від нападів диких собак динго й водночас зберегти траву від численних стад кроликів. Проте хижих динго легше було тримати в страху, влаштовуючи час від часу полювання на них. А ось кролики стали справжнім лихом. Вони були гірші, ніж динго, ба навіть гірші, ніж часті посухи. З п’яти голів кроликів, яких було завезено до Австралії в тисяча сімсот вісімдесят восьмому році, розплодилося мільйонне стадо, яке знищувало в степах найкращу траву. Кларк зі своїми робітниками змушений був перевіряти стан огорожі й негайно виправляти всі пошкодження. Крім того, кмітливий вівчар скуповував у близьких тубільців шкурки кроликів і перепродував їх європейським купцям із чималим прибутком. Завдяки цьому він досить успішно вів боротьбу зі шкідливими малими гризунами й не зобов’язаний був уже присвячувати багато часу своєму основному заняттю. Тепер, після повернення робітників з об’їзду з добрими новинами, Кларк міг узяти участь у підготовці до великого полювання, що давало йому неабияке задоволення.

Перед полюванням вони опрацювали детальний план дій. Вільмовський купив у Кларка кілька верхових і тяглових коней. Для Томека він купив австралійського низькорослого коника — поні. Як запевняв Кларк, цей поні відзначався кмітливістю й витривалістю. Згідно з розробленим планом мисливці повинні були якнайшвидше ознайомитися з територією майбутнього полювання, яку попередньо визначив Тоні.

Тому зранку наступного дня, тільки-но зійшло сонце, Вільмовський, Смуга, Бентлі й Томек уже були готові виїхати на розвідку місць для майбутнього полювання. Ще під час сніданку вони почули тупіт та іржання коней. Томек відразу підбіг до вікна. Він побачив Тоні, який прив’язував коней до дерев’яної жердки на двох укопаних біля будинку стовпчиках.

— Тоні вже привів наших коней! Можемо зараз же їхати на розвідку, — радісно повідомив він товаришів.

— Якщо так, то не марнуймо часу, панове. Пізніше буде гірше — почне припікати сонце, — сказав Вільмовський, встаючи з-за столу.

Мисливці швидко нав’ючили на одного з коней провізію та намет, відтак самі скочили в сідла. Томек у всьому намагався наслідувати дорослих. Він прагнув не показувати нікому того, що неабияк хвилюється. Зберігаючи якомога більшу серйозність, він прив’язав до сідла штуцер і скочив на поні.

Удавана серйозність Томека розважала мисливців. Вільмовський і Смуга підморгували один одному, показуючи очима на Томека. У цю хвилину з будинку вийшов боцман Новицький. Побачивши неприродно поважний вираз обличчя хлопця, боцман вхопив поні за вуздечку й з удаваною серйозністю звернувся до нього:

— Послухай-но, братику, я гадаю, ти не для параду взяв свою пукавку на цю прогулянку? Мій боцманський шлунок давно вимагає печені з молодого кенгуру. Щоправда, Ват Сунг базікав щось про м’ясо кенгуру, ніби воно сухе та й на смак нагадує лико, але я гадаю, що воно буде смачніше, ніж ці китайські страви, якими він увесь час нас годує. Покажи-но тепер, на що ти здатен!

— Постараюся, пане боцмане, — відповів Томек досить упевненим тоном.

— Щоб ти сам перетворився на кенгуру, ти… бридкий тюленю, — буркнув Вільмовський, незадоволенні! заохоченням Томека до справ, які можуть загрожувати йому небезпекою.

Нарешті мисливці вирушили в дорогу. Коні, які добре відпочили, йшли легко та впевнено, тому будівлі ферми швидко зникли з поля зору за поворотом. Вдалині, на заході, видніло пасмо невисоких гір, покраяних долинами; на сході простягався широкий сухий степ, укритий зжовклою травою.

Томек інколи зводився в стременах, щоб побачити кінець безкрайої рівнини, і хоч вони їхали вже близько трьох годин, степові не було видно кінця-краю. Лише де-не-де траплялися поодинокі, майже безлисті, вкриті жовтим цвітом акації, а також евкаліпти з грубим, як шкіра, листям, що майже не давало затінку.

Сонце припікало досить сильно. Вони їхали ступою, щоб не стомлювати марно коней. Томек не звертав уваги на розмову своїх товаришів. Він уважно роздивлявся по степу. І раптом йому здалося, що серед зелено-жовтої трави бовваніють якісь незграбні, червоні силуети.

— Увага, панове! Я бачу диких тварин! Дивіться, дивіться ось там! — вигукнув він, звівшись у стременах.

Мисливці поглянули в указаний бік. На відстані близько двохсот метрів вони побачили силуети жовто-червоних тварин, повільні рухи яких створювали враження важкої незграбності, так наче вони шкутильгали. Ці дивні створіння ще не відчули наближення людей з підвітряного боку. Жестом руки Бентлі наказав мисливцям мовчати. За його прикладом усі пришпорили коней і пустили їх галопом. Незабаром вони наблизилися до стада тварин, які паслися. Уже виразно можна було побачити їх характерну будову: тонкі біля голови та шиї тулуби сильно потовщувалися до хвоста. Дуже помітною була різниця в розвитку задніх кінцівок у порівнянні з грудьми й тонкою головою.

Раптом одна з тварин звелася на задніх лапах, повернула голівку, яка трохи нагадувала голову оленя й водночас зайця, у бік вершників, що наближалися, і вмить, немов блискавка, кинулась навтьоки довгими стрибками. Решта тварин, наче за сигналом, помчала в степ. Тепер ясніше було видно інші характерні особливості будови тварин та їх оригінальний спосіб пересування. Під час жирування вони спиралися на долоні передніх кінцівок, а потім немовби підстрибом підтягували задню частину тіла, причому задні кінцівки викидали вперед. Зате під час бігу їхні слабкі передні кінцівки не відігравали жодної ролі; тварини робили стрибки, описуючи в повітрі великі дуги; вони рухалися з надзвичайною швидкістю, користуючись задніми кінцівками й довгим, міцним хвостом.

У Томека зникли всякі сумніви. Він стільки читав і чув про цих тварин, що впізнати їх за такими оригінальними, характерними ознаками не становило для нього жодних труднощів.

— Кенгуру!