Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

присіли в його кабінеті, стомлені, прибиті невдачею. Не хотілося говорити. Гліб переглядав справи, а я вже вкотре перечитував прізвища, які написав на аркуші паперу:

Баглай Данило Євсаганович.

Тягун Феофан Миколайович.

Страпатий Сидір Панасович.

Квач?

Міркував: Страпатий жив у Вінниці й навряд чи приїздив сюди на «гастролі». Зниклого Зубовського і Раптанова не вписав, бо не вірилось, щоб хтось із них міг убити Личакова. У Тягуна шрам на підборідді. Мабуть, маскував його бородою. Виходило, Тягун. Але чому камінцем?..

— Готуйся, Арсене, поїдеш у Вінницю. І подумай, кого випустив, коли складав оцей список. — Махов показав його мені, де я занотував усіх, з ким зустрічався і вів розмови. — Думай, справа надто серйозна. Тепер до нього додай п'ятьох: головного лікаря, санітарку, лікаря Верника, Кодолу і Халазія. Всього — тридцять вісім.

Гліб, звичайно, мав рацію: із тридцяти восьми хтось пов'язаний із злочинцями. Кого підозрювати? Наче всі заслуговували довір'я, крім Шалапухи, Зубовського, Раптанова і Халазія.

30.

Через день о 23.10 я сів у поїзд на Вінницю. З сусідами по купе мені пощастило: спокійна сім'я — батько, мати і доросла дочка, які поверталися додому з відпустки. Вони вже лежали на тапчанах, дрімали, і тому не завелась у такому випадку довга подорожня розмова, не ставилися запитання: хто? куди і чому?

Відразу не заснув. У пам'яті крутилися перипетії останніх днів. Нам не вдалося натрапити на слід бороданя. Експерти встановили по відбитках взуття, що біля Личакова було двоє і один із них залишив сліди у промтоварному магазині. Напевне, бородань привів хворого до берега, де вже чекав спільник.

Не спалося й через хвилювання. Як поведеться Страпатий Сидір Панасович? Ким доводилася Баглай Катерина Баглаю Данилу? Потім я згадав, що не спромігся вдруге подзвонити Ніні (першого разу телефон не відповідав), взнати, як справи з роботою і гуртожитком. Стало прикро і соромно.

Під перестук коліс і поскрипування вагона міркувалося, що від Вінниці до мого райцентру всього сто кілометрів і ото б стішилася мама, коли б несподівано з'явився на порозі чи заглянув до класу… Видно, не встигну. Нам завжди бракувало часу…

Я прокинувся, за звичкою, о сьомій ранку. Сусіди ще спали, мабуть, їхали далі, а мені сходити у Жмеринці й робити пересадку на приміський поїзд…

Година збігла непомітно, почалося передмістя, а через кілька хвилин праворуч зблиснув під насипом ставок, забовванів заводський димар, засіріла смуга асфальту, якою мчали машини. По тій дорозі, з якої починалося Немирівське шосе, я теж не раз їздив на наради в обласне управління.

На привокзальній площі у Вінниці гамірно й багатолюдно. Я сів у трамвай. Замигтіли знайомі будівлі проспекту Коцюбинського. Ось міст через Буг, біля причалу теплохід «Ляля Ратушна».

Зійшов на вулиці Леніна, на першій зупинці за мостом. Від неї десь за кроків п'ятдесят розташований відділ. Там на мене чекали. Махов заздалегідь дзвонив і про все домовився. Я піднявся на другий поверх, постукав у крайні двері з табличкою «Начальник відділення карного розшуку».

— Прошу! — долинув бадьорий голос.

Відчинив…

— Арсен!

— Володя!

З-за столу підхопився Моренцов, одягнутий у коричневу льотну шкірянку, світло-русий, сіроокий, усміхнений, і ступив мені назустріч. Ми обнялися. У мене майнув здогад, що Махов навмисне не сказав, з ким розмовляв, — підготував мені сюрприз. Моренцова я знав давно, з перших днів своєї служби. Познайомився з ним на обласних змаганнях з боротьби самбо, захищаючи спортивну честь ДСТ «Динамо». Відтоді й започаткувалися наші дружні стосунки.

— Ну, як доїхав? Снідав? Як тобі під південним небом? — закидав мене запитаннями Моренцов. — Не скучаєш?

— Поснідав у Жмеринці, а скучати нема коли, — розглядав свого товариша, у якого вже пролягли дві вертикальні зморшки на лобі. — Роботи вистачає, колектив непоганий. А ти вже?.. — Я багатозначно оглянув кабінет.

— Оце з півроку як призначили, — без ентузіазму сказав. — І відповідальності побільшало, і завжди тиснуть строки…

— Вітаю, і не пхинькай, — поплескав його по плечу.

— Я тільки перед тобою, а так — тримаюся. — Моренцов енергійно стис кулак.

Згадали спільних знайомих, взаємно поцікавилися, чи не поодружувались, і Володимир зізнався, що не кожна дівчина погодиться на заміжжя з людиною, яка живе і працює у постійній тривозі. Я з ним погодився. Наостанку Моренцов сказав:

— Готелю я не замовляв. Після роботи — до мене. Маму я попередив. Може, затримаюсь. Адреси не забув?

— Ні.

— Добре. А тепер… — Володимир подав мені аркуш паперу. — Тут дані на Страпатого і Баглай.

Я пробіг записку очима: «Страпатий Сидір Панасович, вул. Свердлова, 105, кв. 1, майстерня ремонту взуття «Каблучок»; Баглай Катерина Андріанівна, вул. Київська, 94, кв. 23, масажистка 2-ї міської лікарні».

— А де цей «Каблучок»?

— Звідси недалеко: на Ленінській, між аптекою і молочним магазином. Сьогодні Страпатий працює до 16.00. Лікарня — на Київській. Баглай — до 15.00, фізіотерапевтичний кабінет, — уточнив Моренцов і поклав переді мною три справи: — Розпочни за роками. Я переглядав. Матеріал багатющий, типи — виняткові. Як ти вийшов на них?

— Залишили після крадіжки пальчики.

Моренцов поклав на стіл запасного ключа від кабінету, відключив телефон і залишив мене, замкнувши, щоб ніхто не турбував.

31.

Я взяв верхню справу. «Про ліквідацію банди Кальчевського А. Т. «Білий хрест», квітень-грудень, 1927 рік». Здивувався. Навіщо мені далекий 1927-й?! Чи не помилився Моренцов, підбираючи справи? Одначе розгорнув. Першим документом у ній була:

ШИФРОТЕЛЕГРАМА 18 квітня 1927 р. 14 годин 40 хв.

№ 18

ГУБАДМІНВІДДІЛУ