Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

Поміж довгими дощаними бараками з хлібом, стосами дерева і цілими горами тюків з шерстю та бавовною блукали вантажники й тягалі, широкоплечі, широкогруді чоловіки і хлопці, босі, без шапок, з голими шиями. Декотрі грали в орлянку, декотрі спали на мішках і дошках; вдалині чоловік тридцять з ящиками на плечах збігали по хитких сходнях. Між возами стояв п’яний чоловік, весь у грязі й поросі, із закривавленою щокою, і, придержуючи обома руками штани, лаявся ліниво й матірно.

— Цей елемент не знає ні свят, ні відпочинку, — повчально зауважив Семен Семенович, — а от ми з вами, розумні й інтелігентні люди, їдемо знічев’я милуватися природою.

І він переступив через величезні босі ноги грудистого й губатого парубка, що лежав навзнак; другий сидів на колоді й жував французьку булку. Даша чула, як той, що лежав, сказав їй вслід:

— Пилипе, от би нам таку.

І другий відповів з напханим ротом:

— Чиста дуже. Мороки багато.

По широкій жовтуватій річці в хитких сонячних відблисках рухались силуети човників, прямуючи до далекого піщаного берега. Одного з таких човнів найняв Говядін; попросив Дашу правити стерном, сам сів на весла і почав гребти проти течії. Незабаром на блідому обличчі у нього виступив піт.

— Спорт — велика річ, — сказав Семен Семенович і взявся стягати з себе піджака, соромливо відстебнув підтяжки і сунув їх під ніс човна. У йього були худі, з довгим волоссям, кволі руки і гутаперчеві манжети. Даша розкрила зонтика і примружившись дивилась на воду.

— Пробачте за нескромне запитання, Даріє Дмитрівні, — в місті є поголоска, що ви виходите заміж. Правда це?

— Ні, неправда.

Тоді він широко осміхнувся, що було несподівано для нього інтелігентного заклопотаного обличчя, і кволим голоском спробував був заспівати: «Эх, да вниз по матушке по Волге», — але засоромився і з усієї сили вдарив веслами по воді.

Назустріч проплив човен, повний людей. Три міщанки в зелених і яскраво-червоних кашемірових платтях лузали насіння і спльовували лушпиння собі на коліна. Навпроти сидів зовсім п’яний гірчичник, кучерявий, з чорними вусиками, підкочував, наче вмираючи, очі і грав польку на гармошці. Другий швидко гріб, розгойдуючи човна, третій, махнувши кормовим веслом, закричав до Семена Семеновича:

— Звертай з дороги, шляпа, тудить твою душу. — І вони з криком і лайкою пропливли зовсім близько.

Нарешті човен зашурхотів по піщаному дну. Даша вистрибнула на берег. Семен Семенович знову надів підтяжки і піджак.

— Хоч я і міський житель, але щиро люблю природу, — сказав він примружившись, — особливо, коли її доповню є постать дівчини, в цьому я вбачаю щось тургенєвське. Ходімо в ліс.

І вони побрели по гарячому піску, вгрузаючи в ньому по кісточки. Говядін щохвилини спинявся, витираючи хустинкою обличчя, і говорив:

— Ні, ви гляньте, яка чарівна місцина.

Нарешті пісок скінчився, довелося видряпуватись на невелику кручу, звідки починались луги з де-не-де вже скошеною травою, що в’яла в покосах. Тут гаряче пахло медовими квітками. По березі вузького яру над водою росла кучерява ліщина. У видолинку, в соковитій траві, дзюрчав струмок, переливаючись у друге озерце — кругле. На березі його росли старі липи і корява сосна з одною, відставленою, як рука, гілкою. Далі, по вузькій гривці, цвіла біла шипшина. Це було місце, улюблене вальдшнепами під час перельотів. Даша і Семен Семенович сіли на траву. Під їх ногами синіла небом, зеленіла відображенням листя вода по звивистих ярках. Неподалік від Даші в кущі стрибали, одноманітно посвистуючи, дві сірі пташки. І з усією журбою покинутого коханця, десь у гущавині дерева туркотів, туркотів не вгаваючи дикий голуб. Даша сиділа, витягнувши жноги, опустивши руки на коліна, і слухала, як у гіллі покинутий коханець бурмотів ніжним голосом:

«Даріє Дмитрівно, Даріє Дмитрівно, ой що ж воно з вами діється, — чому вам так сумно, хочеться плакати? Адже нічого ще не трапилось, а ви сумуєте, ніби життя вже скінчилось, минуло, пролетіло. Ви просто зроду-віку плаксійка».

— Мені хочеться бути з вами одвертим, Даріє Дмитрівно, — сказав Говядін, — дозвольте мені, так би мовити, відкинути геть умовності?..

— Говоріть, мені однаково, — відповіла Даша і, закинувши руки за голову, лягла на спину, щоб бачити небо, а не шмигляючі очиці Семена Семеновича, який крадькома поглядав на її білі панчохи.

— Ви горда, смілива дівчина. Ви молоді, гарні, сповнені кипучого життя…

— Припустімо, — сказала Даша.

— Невже вам ніколи не хотілося зруйнувати цю умовну мораль, прищеплену вихованням і середовищем? Невже в ім’я цієї, всіма авторитетами вже відкинутої моралі ви повинні стримувати свої красиві інстинкти!

— Припустімо, що я не хочу стримувати свої красиві інстинкти, — тоді що? — спитала Даша і з лінивою цікавістю ждала, що він скаже. Її розігріло сонце, і було так хороше дивитись у небо, в сонячний пил, який наповнив усю цю синю безодню, що не хотілося ні думати, ні ворушитись.

Семен Семенович мовчав, колупаючи в землі пальцем. Даша знала, що він одружений з акушеркою Марією Давидівною. Разів зо два на рік Марія Давидівна забирала трьох дітей і переходила від чоловіка до матері, що жила навпроти, через вулицю. Семен Семенович у земській управі пояснював співробітникам ці сімейні розриви хтивою і сварливою вдачею Марії Давидівни. Вона ж у земській лікарні пояснювала їх тим, що чоловік кожної хвилини ладен зрадити її з ким завгодно, тільки про це й думає, і не зраджує тільки тому, що боязкий та кволий, а це вже зовсім прикро, і вона більше не може бачити його довгу вегетаріанську фізіономію. Під час цих сварок Семен Семенович по кілька разів на день без шапки переходив вулицю. Потім подружжя мирилося, і Марія Давидівна з дітьми й подушками перебиралася в свій дім.

— Коли жінка залишається вдвох з мужчиною, у неї виникає природне бажання належати, у нього —