Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Через три тижні Потоцькі дісталися до Тульчина.

Станіслав одразу запросив свого головного управителя Адама Мощенського.

— Адаме, — почав граф, — батько часто мені розповідав про тебе і дуже цінував твій професіоналізм. Я, зі свого боку, дуже розраховую на тебе. Спочатку хочу оцінити економічне становище своїх маєтків, тому, будь ласка, підготуй усю необхідну документацію, до якої можеш додати свої думки щодо подальшого розвитку господарства. Потім, десь через місяць, я хочу влаштувати зустріч усіх своїх управителів тут, у Тульчині. Доручаю організацію цього заходу тобі. Так, і не забудь, що повинні прибути не лише керуючі, а й найзаможніші селяни. Я думаю, їм теж є що розповісти і підказати нам. Ще ми з Жозефіною плануємо побудувати тут палац із парком. Причому палац, найліпший не лише в Україні, а, якщо хочеш, в усій Європі. Архітектор або архітектори приїдуть з Європи (цим займається зараз дружина). А ось будівельники будуть наші, місцеві, адже у нас достатньо талановитих людей. Проїжджаючи по маєтках, я вже почав збирати відомості про найкращих майстрів, але хочу і тебе залучити до цієї роботи.

— Не хвилюйтеся, графе, зженемо на роботи всіх необхідних фахівців.

— Не зженемо, Адаме, — усміхнувся Потоцький, — а запросимо. І платитимемо дуже добрі гроші за роботу.

— Графе, але ж це нерозумно — платити гроші вашим холопам за те, що вони повинні робити задарма.

— У цьому весь сенс, Адаме. Я хочу, щоб палац став улюбленим місцем для життя і зустрічей для всіх наступних поколінь Потоцьких. І не тільки Потоцьких. Тому будуватимемо на віки. Отримуючи гроші, люди працюватимуть з вигадкою, із самовіддачею, і побачиш: самі запропонують багато нового й цікавого.

— Як накажете, — розвів руками Мощенський.

— Так-так, і виріши питання із житлом, а якщо хто захоче перебратися сюди всією сім’єю, тільки вітай це. Ну, і найголовніше для тебе: за свою старанність отримаєш у подарунок одне або двоє сіл.

Після цієї розмови Станіслав не сумнівався, що Мощенський використовуватиме всі свої можливості для вирішення проблем. А Мощенський, побачивши проникливий погляд молодого Потоцького, гнучкий розум, упевнену цілеспрямованість, зрозумів, що його очікує не лише багато роботи, а й можливість за цю роботу дістати гідну винагороду.

Згодом, після вечері, сидячи біля затишно палаючого каміна у глибокому кріслі з келихом червоного вина і милуючись його грою в язиках вогню, Станіслав звернувся до дружини:

— Ну ось, Жозефіно, мені здається, що справа, яку я задумав, починає здійснюватися.

— Це здорово, я теж хочу бути тобі корисною. До речі, сьогодні написала листа в Париж своєму вчителеві Антонію Альберту з проханням порадити архітектора для нашого будинку.

— Добре, дорога, а я, зі свого боку, звернуся до архітектора Вінченцо Бренни. Я з ним познайомився чотири роки тому в Римі, де він займався розкопками римських старожитностей і навчався малюнку та живопису у Поцці. Ми подружилися і об’їздили разом усю Італію.

Наступний місяць Станіслав цілком присвятив вивченню економічного стану своїх маєтків: він то був у постійних роз’їздах, повертаючись додому пізно ввечері; то замикався у себе в кабінеті і працював із паперами.

Настав березень. І хоча дерева ще стояли голі, небо було свинцево-похмурим, а вночі підморожувало, наближення весни відчувалося дедалі сильніше.

У середині місяця управляючі, скарбничий і багаті господарі зібралися в маєтку і цілий тиждень обговорювали із Станіславом різні проблеми, звітували про зроблене. При розгляді деяких питань розгорялися справжні дискусії. Потоцький давав можливість усім присутнім відстоювати свої ідеї. Більш того, він іноді провокував висловлювати свою думку в питаннях, в яких сам або сумнівався, або взагалі не мав відповіді. Та якщо суперечки переходили межі дозволеного, йому швидко вдавалося їх загасити, і до взаємних образ, а тим більше до бійки справа не доходила. Завершився цей захід полюванням на зайців і обідом з убитої дичини.

Молодий граф залишився задоволеним зустріччю і наступного дня, радісно потираючи руки, звернувся до дружини:

— Тепер мені потрібен час, щоб привести до ладу думки, сформувати у своїй уяві те єдине ціле, з якого будуватиметься наш із тобою добробут.

— Я сподіваюся, — відповіла Жозефіна, — що в тебе залишиться трохи часу для своєї дружини, тим більше що тепер змінилися деякі обставини.

— Що ж могло статися за той час, поки я був зайнятий справами? — провокаційно запитав Станіслав. — Може, почало згасати твоє кохання?

— Ні, графе, хоча не приховую, усі ці дні мені було самотньо. Справа зовсім в іншому. Я вагітна, і, як сказав наш лікар, на початку вересня у нас буде дитина. — Жозефіна уважно поглянула на чоловіка.

Потоцький засяяв від радості.

— Це правда? Чому ж у тебе сльози на очах, душа моя?

— Це від радості і щастя.

Станіслав підійшов до дружини та обняв її.

— У нас буде син! Обов’язково син!

— Я старатимуся, — жартома відповіла молода жінка. — А якщо дочка?

— Теж чудово, але тоді тобі доведеться повторити все ще раз і народити мені спадкоємця, — засміявся Станіслав. — А потім ще одного, а потім…

— Стоп, стоп, стоп! Не так швидко, Стасе, я ж не повинна бути постійно вагітною і лише іноді, між вагітностями, відвідувати Відень, Париж, Варшаву…

— Гаразд, люба. І почнемо ми з тобою зі знайомства із сусідами. Я докладно дізнаюся про них у Мощенського, а ти заведи з ними листування. Поступово почнемо робити візити і самі приймати гостей.

Увесь останній місяць весни і початок літа Потоцький присвятив себе роботі і Жозефіні, нанісши візит ввічливості до Троянова у маєток Вороничей і прийнявши без зайвої помпезності графа і графиню Осолінських.

В один із теплих червневих вечорів Станіслав викликав до себе Мощенського. Розмова відбулася в залі. Чоловіки влаштувалися в кріслах, Жозефіна — трохи віддалік, на диванчику.

— Антонію, зараз як ніколи я розраховую на твою підтримку. Доходи від володінь батька справді непогані, але деякі методи управління і господарювання дещо застаріли. Я часто сперечався про це з батьком,