Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Утім, реалізацією своїх економічних планів Станіслав почав займатися ще до весілля. Насамперед він вирішив перенести столицю свого роду з Кристинополя до Тульчина. А Кристинопіль продати. Він довго розмірковував, перш ніж прийняти таке рішення. Так, тут він народився і виріс, знав кожен куточок у палаці, тут зустрів своє перше кохання… Але, мабуть, якесь прокляття нависло там над ним і його сім’єю. За два роки він втратив і кохану, і батька з матір’ю. І, по суті, батьківщину.

Кристинопіль, як і вся Галичина, в 1772 році перейшов від Польщі до Австрії. Таким чином, територія України була окупована чотирма державами: Правобережжя — Російською імперією, південь і Крим — Османською імперією (Туреччина), Галичину, з центром у Львові, зайняла Австрія, решту Лівобережжя — Річ Посполита. По суті, виходило, що Потоцькі, володіючи землями на Поділлі, ставали підданими короля Польщі Станіслава Августа, а володіння Потоцьких у Галичині робили їх підданими австрійської королеви Марії-Терезії. Та й основний прибуток, вважав Станіслав, приносили подільські землі.

Тому, як би важко це не було, він подарував 12 сіл і 200 тисяч злотих родині своєї першої дружини — Кемеровським, а основну частину земель продав графу Антонію Понінському.

І тепер, сидячи в кареті, він подумки похвалив себе. Маєтки його, як і раніше, величезні. А нові ідеї заряджали Станіслава такою енергією, що, здавалося, та ось-ось виплеснеться назовні, і він, як паровий бак, який не має клапана для підбурювання тиску, вибухне зсередини.

Його погляд спинився на Жозефіні, що сиділа навпроти, і думки переключилися на дружину. Чи кохає він її? Відповісти на це питання він не може навіть самому собі. Вона дуже вродлива, напевно, навіть гарніша за Гертруду, розумна й освічена. Може, занадто балакуча, але це не робить її докучливою. У неї гарний смак. Вона впевнено почуває себе в будь-якому товаристві, на відміну від Гертруди, сором’язливої і лагідної. Але серед усіх її переваг він не знаходив поки головної — такої собі родзинки, загадки, яка була у Гертруди, і якої він, як не старався, так і не зумів розгадати. Чи покохає він Жозефіну? Він не знає, але докладе до цього максимум зусиль заради майбутніх дітей і свого благополуччя.

Станіслав глибоко зітхнув. Спогади про Гертруду не давали йому спокою. Він знову і знову порівнював її з Жозефіною. Так не можна. Минулого не повернеш…

За Жешувом у невеликому маєтку Дублін поїзд зупинився. Несподівано вранці наступного дня відбулася зміна охорони, що супроводжувала молоде подружжя. Військових із Дуклі змінив загін з Умані. Граф Станіслав запросив на сніданок командира загону. Залишившись наодинці, вони щось жваво обговорювали і голосно сміялися. Після сніданку загін вишикувався у дворі, і до нього вийшли і Станіслав, і, як не дивно, Жозефіна. В руках у Потоцького був якийсь папір.

— Слухай наказ! — скомандував командир загону.

При цьому його обличчя й обличчя графа осяяли лукаві усмішки. Графиня Жозефіна була серйозна, вона не розуміла, навіщо її сюди запросили.

Командир мовив урочистим голосом:

«ПАТЕНТ.

Станіслав, Кристинополя, Тартакова, Могильова, Браїлова, Тульчина, Струшова, Варенжа, Дощова, Умані й Золотого Потоку Потоцький, великий коронний хорунжий, белзький, сокальський, рубежівський і т. д. староста, ротмістр гусарської хоругви військ коронних. Усім разом і кожному окремо, кому це необхідно знати, а особливо його превосходительствам панам комендантам, полковникам, нижчого і вищого рангу офіцерам військ моїх уманських: з огляду на здібності і великі заслуги її високопревосходительства пані Жозефіни, власниці Великих Коньчиць, із Вандалінів Мнішеків Потоцької, дружини великого коронного хорунжого, я вирішив надати фельдмаршальство над моїм уманським шляховим військом і ранг генерального коменданта всіх моїх фортець. Цим патентом повідомляю всім і наполегливо рекомендую, щоб усі військові завжди віддавали почесті, відповідні цим рангам. А для більшого значення, солідності й сили цього патенту — підтверджую своїм підписом і скріплюю печаткою.

Документ складений і підписаний у Дубліні 13 грудня 1774 року.

Станіслав Золотого Потоку Потоцький, хорунжий великий коронний, белзький, рубежівський, сокальський староста».

Під гучне «ура!» граф Потоцький поклав на плече дружини фельдмаршальський погон і вручив їй дерев’яний жезл. Тільки тепер графиня Жозефіна зрозуміла зміст того, що відбувається. Жартівлива вигадка чоловіка їй дуже сподобалася, і вона при всіх розцілувала графа Станіслава.

— Віват, наша фельдмаршальца! — привітали військові такий прояв подяки Жозефіни.

Позаду залишилися Карпати і Львів, де молодята зупинилися на невеликий відпочинок. Зимові Карпати хоч і завдали багато клопоту труднощами проїзду — вражали своєю красою. Особливе захоплення викликали перевали. Жозефіна плескала в долоні, сміялася, верещала, повертала Станіслава на всі боки. Все було як на долоні: стрункі смереки, засніжені вершини гір, стрімчасті скелі, маленькі струмки диму з хат унизу. Жозефіна хапала грифель із папером і тут же робила замальовки, а Станіслав, стоячи за її спиною щоб не заважати, смішив дружину веселими історіями.

Поступово, як гориста місцевість змінювалася пагорбами, так само змінювався і говір людей.

За Могильовом (Подільським) починалися володіння Потоцького. Звідси і до самого Тульчина молодий господар час від часу зустрічався зі своїми управителями, від котрих зажадав підготовки звітів та інших господарських документів, які через місяць повинні бути доставлені в Тульчин. Крім того, він попросив скласти списки найкращих майстрів: каменярів і різьбярів по дереву, художників і ткачів, співаків і просто людей, що вміють смішити народ.

Проїжджаючи по селах, Станіслав обов’язково збирав схід і розмовляв з людьми, потім відвідував найзаможнішого господаря і довго розпитував про його господарство, роблячи якісь позначки у своєму зошиті. Жозефіну вражало, що він, граф, дуже швидко знаходить спільну мову із селянами, вміє говорити з ними невимушено, переходячи іноді навіть на їхній діалект. При цьому, зауважувала вона, її чоловік не обіцяв їм райського життя, хіба що про деяке полегшення.

Якщо господар запрошував їх пообідати, то охоче погоджувався. Щоправда, Жозефіна спочатку фиркала, не розуміючи Станіслава, а потім або змирилася, або зрозуміла, що це смачно, і навіть спілкувалася із господинями, випитуючи рецепти вподобаних нею і чоловіком страв. У свою чергу селяни захоплювалися її вродою, і хоч це був не королівський двір, молодій жінці було приємно.