Світлана Талан - Повернутися дощем

— Ти у нас найрозумніший, то розкажи щось, — сказав Злий, — про нірвану ми вже наслухалися так, що аж сниться.

— Як тобі може снитися нірвана, коли ти не пізнав її на собі? — Філософ сперся на автомат. — Ось закінчиться війна, я попрацюю над собою і досягну внутрішньої гармонії. — І різко змінив тему: — А ви знаєте, що в Україні знаходиться четвертина всіх запасів чорнозему на Землі?

У Філософа взагалі дуже добре виходило привернути увагу слухачів до себе, хоча такої мети він перед собою не ставив. Іноді побратими жартували з нього, називаючи ходячою енциклопедією, але любили юнака з тонкими пальцями й аристократичним обличчям, який міг вчасно відвернути увагу від суперечок чи сварок, переключивши її на цікаву розповідь.

— Я знала, що у нас багато чорнозему, родючі землі, але не здогадувалася, що так багато, — сказала Улянка, міцно тримаючи під руку Геннадія.

— Взагалі українцям є чим пишатися, — продовжив Філософ. — Наша країна входить у першу трійку поставників ячменю, а з виробництва зерна є однією із найпотужніших. Разом із Францією, США та Німеччиною наша батьківщина займає чільне місце з вирощування цукрового буряка.

— Воно й помітно, що ми так «добре» живемо, — з іронією в голосі промовив Злий.

— Гаразд, змінимо тему, — спокійно мовив Філософ, — облишмо економіку. Автором однієї з першої у світі Конституцій був Пилип Орлик. П’ятого квітня 1710 року він був обраний гетьманом Запорізького війська і того ж дня проголосив «Конституцію прав і свобод війська Запорізького». Нагадаю, що у США Конституцію прийняли набагато пізніше, у 1787 році, а в Польщі та Франції — лише у 1791-му.

Така вже вдача у Філософа: не виставляти свої знання, а делікатно натякнути, мовляв, просто нагадав, хоча насправді знав, що більшість побратимів не змогли б назвати дати прийняття Конституцій у різних країнах. Філософ відчував, що хлопці напружені, тому намагався їх відволікти від тривожних думок. На його плече сіла бджілка, яка прокинулась раніше від своїх родичів. Хлопець пальцем підштовхнув її, щоб летіла працювати.

— Ще у 1814 році в Україні Петро Прокопович змайстрував перший рамковий вулик, — продовжив хлопець, спостерігаючи, як бджілка зникла з поля зору. — Наша країна попереду країн Європи за обсягами виробництва меду. О! Згадав ще один цікавий факт! Географічний центр Європи розташовується серед Карпатських гір, біля міста Рахів.

— А ми — поблизу Іловайська, — сказав Злий, — і він цікавить нас більше, ніж географічний центр Європи.

— Злий ти! — зітхнув Філософ і замовк. Злий чхнув, вдихнувши пилу, і юнак не втримався: — А ось про те, що при чханні всі функції організму зупиняються, б’юсь об заклад, ти не знав. Зупиняється навіть серце!

— Не знав, — здивувався Злий, — але вряд чи згодяться мені такі знання найближчим часом.

І знову запанувала тиша. Машина підскакувала на вибоїнах, і її пасажири у такт колихалися. Ґрунтова дорога закінчилася, і «КамАЗи» набрали швидкість на асфальті. Уляна дістала з кишені хустинку, протерла запилюжене обличчя, подала носовичок Геннадію.

— Справжній замазура, — посміхнулася кутиком вуст, спостерігаючи, як хлопець ретельно тре обличчя і шию.

— Я так боюся за тебе, — стиха сказав він дівчині.

— Та все буде добре, — заспокоїла Уля. — Я це відчуваю. Не може бути інакше.

— Перша спроба входу в Іловайськ з двох напрямків була невдала: наші наштовхнулися на замасковані укріпрайони сєпаратистів та заміновані ділянки, були «двохсоті».

— Упевнена, що наша розвідка вже попрацювала, — сказала дівчина. — Головне, ми разом, я кохаю тебе, тож усе має бути добре. Знаєш принцип ситуації? Ніколи не допускати, щоб ситуація важила більше, ніж взаємовідносини. Іловайськ ми візьмемо, війна колись скінчиться, все змінюється в житті людини, а почуття залишаються вічно.

— Дай мені слово, що будеш обережною, — попросив Геннадій.

— Обіцяю. І ти бережи себе. Кохання — це життя двох половинок, які не можуть окремо. Без тебе мене не буде, — сказала Уля і пригорнулася до юнака.

— Та-та-та! — пронизливо заторохтів автомат, і рука Насті, яку міцно тримав Вадим, здригнулася.

Кулі пролетіли у них над головами, і ополченці залилися сміхом.

— Годі ржати! — почули вони позаду себе незнайомий чоловічий голос. — Поверніться до мене!

Вони зрозуміли, кому адресовано звертання, повільно переступили з ноги на ногу і розвернулися. Молодик у камуфляжі, але без автомата в руках, чорнявий і високий назвався Сергієм. Позаду нього — новенький легковик «шевроле» синього кольору, чистий, ніби щойно з автосалону.

— Я спеціаліст по роботі з військовополоненими, — пояснив він і облизнув губи.

Сергій був чисто виголений, охайний, але було в ньому щось таке, що одразу викликало в Насті відразу і недовіру. Колючий погляд з-під густих чорних брів ковзнув по жінці, і його обличчя скривилося так, ніби він тримав у руках якусь гидоту. Чоловік повів полонених у тінь сливи, і Настя подумала, що вже вдруге за день споглядатиме на землі потріскані медові сливи.

— Вам зрозуміло, хто я? — спитав Сергій, умощуючись на стільці, який йому завбачливо принесли бойовики.

— Так, але ми не військові, а цивільні, — сказав йому Вадим. — Тож ми не військовополонені,