Олександр Шевченко - Аутсайдери

— Тепер ти залишишся з нами, тату? — запитала Настя. Вона сиділа поруч, жувала печиво й уважно дивилася на батька. Даромир нахилився й ніжно провів рукою по її волоссю.

— Так, доню. Тато більше нікуди не зникне. І не дасть зникнути вам.

Він підвів очі на дружину.

— Я повинен зізнатися тобі, — вимовив він із тремтінням у голосі, яке ніяк не вдавалося подолати. — Коли я залишився сам, я теж накоїв багато помилок. Страшних помилок. Я був у розпачі… Гадаєш, мені їх теж пробачать?

— Бог милосердний, — відповіла Реґіна.

— У мене є гроші… — сказав Даромир, змахнувши сльозу з ока. — Багато грошей. Ми можемо поїхати дуже далеко і розпочати все заново…

— Ні, Даре.

— Ні?.. Чому?

— Бо якщо ти залишиш це місто, все зникне, — відказала вона. — Не треба вимагати більшого, ніж є у тебе в руках. Ти не випадково потрапив сюди, і якщо хочеш, щоб ми залишилися з тобою, ти повинен бути тут. Такі правила. Ти можеш їх прийняти?

Справді, навіщо кудись їхати? Знову ризикувати, коли до нього повернулося найдорожче, що було в житті? До біса кляті гроші — за них не купиш те, що є справжньою цінністю.

Даромир підвівся на ноги й знову міцно обійняв дружину. Він не має права ще раз втратити свою сім’ю — цього разу через власну примху.

— Звісно, я можу, — тихо мовив він. — Вибач. Я залишуся. Досить постійних переживань… Я люблю тебе, люблю вас обох, і зроблю все, що завгодно, аби нас більше ніщо не розлучило.

Що завгодно.

Визирнувши у вікно, Максим побачив у садку Гришка. Той стояв серед дерев і, здавалося, дивився просто на нього. Його незграбна постать знову викликала почуття тривоги, приглушуючи радощі. Поява матері почала здаватися не такою вже й природною. Він замислився — чого ж хоче від нього цей товстун? Що він хотів показати?

Хіба можливо, щоб померлі поверталися?

Батько з мамою сиділи за столом і розмовляли. Яків захоплено розповідав про подробиці поїздки і нічого навкруги не помічав. Але мати раптом повернула голову і глянула у Максимові очі. У цьому погляді він помітив занепокоєність і… підозрілість?

«Я радий, що ти знову з нами, — несподівано чомусь подумав він. — Я справді радий і дуже щасливий».

Мати всміхнулася йому, і дивний вираз схвильованості зійшов з її обличчя.

Максим підійшов до ліжка й натягнув куртку.

— Ти кудись ідеш? — запитав батько.

— Пройдуся вулицею, — відповів Максим, надаючи голосу ноток безтурботності, і знову ствердно подумав: «Я всього лише вийду прогулятися».

— Синку, я хотіла, щоб ми усі разом пішли в мій дім, — промовила мати. Тоді додала, звертаючись до Якова: — Ви ж не збираєтесь і надалі жити у Ярини?

— Звісно ж ні, — кивнув батько. — Максиме, то, може, й справді…

— Я швиденько, — відказав він якомога спокійніше. — За кілька хвилин повернуся, і ми підемо. А ви поки що поговоріть.

Яків із Марією засміялися.

— Гаразд, — сказала мати. — Тільки швиденько.

Хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами. Помітивши внизу Ярину, він промчав повз неї, перш ніж та встигла до нього звернутися. Раптовий здогад був занадто фантастичним, але хто сказав, що фантастика в книжках є лише вигадкою? Може, мама Марія, якою вона повернулася, справді читає думки? Дуже схоже на те. Але Максим примусив себе викинути зі свідомості ці підозри — якщо він має рацію, то краще їй про це не знати.

А якщо це не його мати? Чи безпечно залишати її з батьком наодинці? З іншого боку, він мусить про все дізнатися. Може, слова Гришка — то лише маячня божевільного, але поки він це не з’ясує, то не зможе заспокоїтися.

Максим вискочив на двір і попрямував уздовж фасаду будинку, обережно пригинаючись під вікнами. Товстун стояв на тому ж місці, причаївшись біля стовбура яблуні. Хлопчик підійшов до нього.

— Якщо ти хотів щось сказати, — мовив він, косуючи на вікно кімнати, — то кажи швидше.

— Ти-и відчуваєш, щось неправильно, так? — пробубонів той. Він простяг руку. — Ході-імо.

— Куди?

— Недале…еко. Покажу. Ти сам… побачиш.

Що залишалося? Він мав дізнатися. Можливо, це пояснить, що ж відбувається. Максим узяв його велику долоню, і вони вийшли на тротуар. Товстун кумедно підстрибував на кожному кроці й насторожено крутив головою навсібіч. Хлопчик ледь устигав за ним.

— Усі думають, що Гришко дурни-ий, — протягнув той. — Що в