Олександр Шевченко - Аутсайдери

— Так.

Він піднявся по східцях нагору й увійшов до кімнати. Марія сиділа на його ліжку, а Максим щось жваво їй розповідав. Замовкнувши, вони обоє повернули голови до нього.

— Усе ще не знайдеш спокою? — запитала дружина.

Яків розгублено розвів руками, тоді засміявся.

— Я ще не скоро зможу прийти до тями. Господи, Маріє… То ти живеш тут? Тобто…

— Так, — кивнула вона. — Я тут живу. Я з’явилася тут, бо ти мав сюди приїхати. Не існує нічого випадкового.

Максим відчув, як крізь радість, що сповнювала до краю його єство, прорізалася тонесенька чорна тріщинка підозрілої тривоги. Це було схоже на ще одне дежа вю. Або він десь чув щось подібне, або читав… але ніяк не міг пригадати. Він поспішив відігнати ці неспокійні думки, як набридливу комаху — зовсім не хотілося зараз псувати цю чарівну мить звичайними хвилюваннями.

— І ми зможемо розпочати все спочатку? — спитав Яків, стаючи перед нею навколішки.

— Ну звичайно. Пам’ятаєш, що я казала тобі востаннє? — від цих слів обличчя Якова спохмурніло, коли він згадав відвідини лікарні, але за мить знову просвітліло. — І ти знайшов саме те місце, як і було потрібно. Тут дається другий шанс на щастя, якщо в житті раптом трапилася якась помилка… не з нашої вини. Бог справедливіший, ніж про Нього думає більшість.

— Схоже, що так, — прошепотів він.

— І життя Максима теж зміниться, — продовжувала Марія, підвівши погляд на хлопчика. — Тут ніхто нікого не кривдить, немає слабких і сильних. Ти будеш ходити до школи разом із друзями, а не з ворогами.

— Так, — відказав Максим. Він згадав слова дітей на стадіоні і знову стривожився. Ті теж обіцяли дуже гарні речі… але водночас вони здалися йому неприємними. Та хіба мама йому бреше?

Лікарня… щось іще було в лікарні того дня.

Мати дивилася на нього дивним довгим поглядом.

— Максиме, — покликала вона. Він змигнув оком — і думки розтанули, повертаючи його у реальність.

— Підійди до мене.

Він наблизився до Марії і присів поруч на ліжко. Вона обійняла його однією рукою, пильно дивлячись в очі.

— Ти чимось стурбований… Не варто. Я ж повернулася. Хіба ти не про це мріяв?

— Так, мамо. Мені просто треба звикнути.

— Та й мені теж, — сказав Яків.

Марія обхопила їх обох руками.

— Любі мої, якби ви знали, яка я щаслива!

— Тут ми й живемо, — сказала Реґіна, показуючи чоловікові оселю.

Звичайнісінький одноповерховий будинок із білої цегли всередині також не вирізнявся нічим особливим — дві кімнати, менша й більша, та кухня з газовою плитою, на якій голосно висвистував чайник.

— Чаю? — запитала вона.

— Що? А… так.

Даромир сів за стіл, намагаючись заспокоїтися, але це виявилося зовсім непросто.

— Я все ще не розумію, — пробурмотів він. Десятки запитань, що не мали відповідей, кишіли в голові, як мурахи в мурашнику. Перш ніж він вимовив хоч одне з них, Реґіна нахилилася й торкнулася пальцями його вуст.

— Деякі речі краще не розуміти, — сказала вона. — Вони є, і це все, що потрібно знати. Я не шукаю пояснень, і тобі не варто.

— Я лише хочу переконатися, що не сплю, — нервово посміхнувся він.

— Вір мені — ти не спиш. І це не марення. Хіба ми з Настею схожі на привидів?

— Ні… Господи, ні, — він зазирнув у свою чашку, неначе шукаючи там пояснення.

— То ти кажеш, що це… що тут виправляються помилки життя?

— Саме так ти повинен думати. Хіба не було помилкою, що нас розлучили таким несправедливим чином?

— Так. О, так, — очі знову запекло, а в роті з’явився солонуватий присмак. — Я гадав, що цього неможливо виправити.

— Усе можливо, — лагідно заперечила Реґіна. — Бачиш? А те, що було раніше —