Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Стівен цікавився усім. Він попросив Ізабель детально розказати про ранні роки свого життя. Він завжди з превеликим інтересом слухав про її життя в Руані.

— Розкажи мені ще щось про Жанну.

— Я вже розказала тобі все, що могла. Тепер твоя черга. Як ти отримав цю посаду у конторі?

Стівен повільно видихнув.

— Тут особливо нема чого розповідати. Мій батько працював на пошті у рівнинній місцевості в Англії — Лінкольнширі. Мати працювала на фабриці. Вони так і не одружилися, і, коли мама завагітніла, батько зник. Я ніколи його не бачив. Пізніше мені розповідали, що виявився пересічним чоловіком — узяв, що міг, та вирішив за це не платити.

— Ти думаєш, що так роблять звичайні чоловіки?

— Так живуть люди. Мій батько, мабуть, був наділений якимось шармом, але він не виглядав типовим звабником. Він просто любив жінок. Так що, думаю, у мене в Англії багато братів та сестер з батькової сторони, хоча я ніколи їх і не зустрічав. Моя мати тоді кинула роботу на фабриці і повернулась у батьківський дім. Її батьки працювали у селі, батько працював на фермі. Зрештою, мати отримала роботу служниці у великому домі — як Маргарита.

Ізабель спостерігала за його виразом обличчя, коли він розповідав. У його голосі майже не було емоцій, хоча лінія підборіддя трохи напружилася.

— Моя матір не вирізнялась сильним характером. Коли я був малий, мені хотілося її доказів, що вона не залежить від мого батька, що його можна викинути з голови. Та потім матір знов завагітніла — від когось, хто теж працював у тому будинку. Вона мене любила, та ніколи сильно не опікала. Мене виховував дідусь — він учив рибалити та ловити кроликів. Я ріс звичайним сільським хлопчиком. Ще він навчив мене красти та битися. Дідусь був ще досить молодий — і п’ятдесяти не було, — у гарній формі. Він вважав це нормальним і казав, що кожен чоловік, який може працювати, має збільшувати свій достаток будь-якими шляхами. Він іноді бився на кулаках за гроші, якщо пропонували хорошу суму, а іноді щось крав з маєтків неподалік. Більшість їжі та звірів він ловив сам.

Мати пішла від нас із чоловіком, якого зустріла у тому будинку. Я чув, що вони поїхали у Шотландію. Потім мого дідуся заарештували за якийсь дріб’язок і посадили у в’язницю. Захищаючись у суді, він наполягав, що мусить доглядати мене. Суд вирішив за краще віддати мене до притулку в найближчому місті, бо дідусь не зовсім вписувався у роль опікуна. Я був щасливий, коли ріс без нагляду із дідусем та бабусею, — і от я вже вдягнений в особливого роду гімнастерку і за чиїмось наказом чищу підлогу та столи у великому цегляному будинку. Нас також навчали — раніше я не ходив на уроки. Є речі, які я до смерті пам’ятатиму про цей будинок: запах мила, яким я чистив підлогу, і відчуття форми на шкірі. Там іще була велика кімната з такою високою стелею, що годі побачити. Там стояти довгі столи, ми споживали там їжу. Ну що сказати — з бабусею було добре.

Я стільки людей в одному місці до того дня ніколи не бачив — здається, що усіх нас це бентежило. Коли ми сиділи за тими столами, мене охоплювала паніка — наче ми всі просто цифри, просто ряди безіменних людей, які нічого не варті в очах усіх інших.

Тим, у кого була родина або близькі люди, іноді дозволяли бачитися з ними. Мене зрідка на один день забирали дідусь та бабуся — дідуся тоді вже відпустили. Одного разу я зчепився із місцевим хлопчиком і побив його сильніше, ніж хотів. Я вже не пам’ятаю, за що була бійка та хто її почав. Мабуть, я був винуватий. Пам’ятаю, як він осів на землю — а я стояв і думав, що ж я накоїв.

Його батьки звернулися у поліцію, і зчинився скандал. Мене відіслали назад у притулок, бо я був замалий для судового процесу. Про це писали у місцевій газеті, і один чоловік — містер Вон, — про якого я ніколи раніше не чув, прочитав мою історію. Моя бабуся зраділа, коли цей багатий незнайомець запропонував допомогу. Він прийшов зі мною побалакати — і ми довго спілкувалися. Він побачив, що я розумний і заслуговую ще одного шансу на виправлення. Він запитав, чи хочу я, щоб суд призначив його моїм опікуном. Я ж був готовий на що завгодно, аби лиш звідти забратися, а мої дідусь і бабуся раділи, що хтось тепер відповідав за мене.

На усі формальності знадобився іще рік. Там, де ми жили, він був знаним чоловіком — суддею. У нього не було ані дружини, ані дітей. Він наполягав, щоб вдень я ходив до школи, а ввечері він сам мене вчив. Я жив у нього вдома, і якось він домовився про зарахування мене до школи грамоти.

— А що це за школа?

— У школі грамоти вивчають латинську та грецьку мови, а також історію. А ще, як користуватися ножем і виделкою.

— А ти до цього не знав?

— Ну я не знав, як робити це пристойно. Я добре вчився. Спочатку було важко — дуже відстав. Але вчитель мене заохочував.

— Він був твоїм добродієм — як добрий джин із казок.

— Так. Окрім одного. Мені він зовсім не подобався. Я думав, що опікун буде ставитися до мене як до сина. Але ні. Він лише примушував мене працювати. Я думаю, що він був таким собі соціальним реформатором