Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

захищав вітчизну. Хто ж сьогодні захищає імперію? Може, Фелікс? Бачу, як ти в цьому місці посміхаєшся, найсвітліший мужу. Але ж, згідно з літерою закону, Фелікс при боці Августи, як патрикій, має владу диктатора — та не вміє належно її вжити. А чи з волі чи бодай за згодою сенату? Ти сам знаєш, найсвітліший Бассе. Той же, хто насправді захищає імперію, а знаєш, як захищає, той, хто насправді зумів би використати диктаторську владу патрикія — невже скажеш, що ні? — не від Августи її хоче, а від сенату старої Роми. І нехай Христос оборонить, щоб я мав її брати від якихсь преторіанців…»

«Погроза», — думає Басс і читає далі.

«Хто ж із сенаторів гідніший од найсвітлішого Геркулана Басса, щоб якнайдіяльніше співпрацювати при відродженні та зміцненні потуги імперії? Хто інший зуміє пояснити всю суть справи отцям Міста і приготувати усіх щонайсвітліших, найсвітліших і ясних до прийняття того, що через кілька днів трапиться в Равенні…»

— Невже ж се напівварвар, вихованець мавполицього короля напівлюдей? — зі щирим захопленням шепоче собі Басс.

«Колись, у дні моєї юності, ти називав заручника, що повернувся від готів, своїм молодим приятелем. Як же приємно було йому згадати про це, коли, виїжджаючи через багато років опісля на війну до Галлії, прагнув мати за спиною в Італії такого префекта преторію, в якому міг бути цілковито впевненим. Але ще приємніше буде йому, коли побачить, що славний рід, великий розум та істинна заслуга (істинна — тричі підкреслено) будуть повністю винагороджені консулатом на найближчий рік».

Розбуджений зі солодкого сну мажордом насилу стримує позіхання.

— Ти мене кликав, пане?

— Так. Негайно квадригу і вісім запасних коней. Їду до Риму.

— На світанку?

— Зараз. У цю мить.

Доброзичлива посмішка все ще квітне в куточках уст Октавіана. Августа. А це найважливіше. Майже важливіше, ніж припис на окремій, з такими труднощами розклеєній карточці:

«Будь спокійний. Раб, який принесе це тобі, зроду глухонімий».

6

— Ти мій в’язень, ясний Астурію.

Іспанець здригнувся. Отже, всьому кінець? Дурень! Сам собі наготував пастку! Але ж, заради Христа, як це сталося? Навіть найшвидший посланець не міг би хутчіш од нього здолати дорогу від єпископського дому до інсули патрикія. Хіба що мав би крила. «Ангельські крила», — спало раптом на думку і Астурій знову здригнувся.

Але одразу ж опанував себе. Гаразд: піде до в’язниці, на муки, під катівський меч, — але ніхто не видобуде з нього жодного слова… Думає про це без піднесення і запалу, але й без неспокою: знає, що зуміє… витримає… Втратить життя, але навіть після смерті не втратить довіри і ласки Аеція. Недаремно він майже з дитячих років солдат: про те, що кожної хвилини може перестати жити, давно вже звик думати зовсім спокійно, хоч і не без щирої прикрості: але ця прикрість не надто відрізняється від почуття, яке викликає в нього необхідність провести дві-три підряд безсонні ночі або раптовий занепад сил одразу ж перед поділом незайманих бранок після звитяжної битви. Отож у цю мить найважливіше не те, що він схоплений і, напевне, чекає його смерть; а те, як Фелікс довідався про всю справу і що саме знає. Він конче мусить це з нього витягти, але наразі слід щось сказати, хоч би й це:

— Коли б я сам не прийшов до твого дому, то не був би твоїм в’язнем, найславутніший, — і знизав плечима.

Фелікс сміється. Завше так сміється, почувши у своїх руках жертву, якої не надто боїться, але яка викликає в нього неясну тривогу. Так було і з дияконом Титом!

— Ніщо вже тобі не допоможе, Астурію… Раз ти до мене прийшов, це певний знак, що сам Христос хотів, аби я дістав тебе у свої руки… Тепер нарешті довідаюсь…

Астурій насилу приховує радісне здивування. Схоже, Фелікс небагато знає, раз сподівається нарешті чогось довідатись. Подумки з блискавичною швидкістю відбудовує весь детально складений дорогою план, зруйнований словами: «Ти мій в’язень»… Але з чого ж почати? Нехай думка працює… працює швидко, хоч спокійно, — водночас слід за всяку ціну щось казати… якомога більше.

— Що ти хочеш зробити зі мною, найславутніший патрикію?…

Фелікс знову сміється, а з цією посмішкою його обличчя здається ще приємнішим і привабливішим, ніж зазвичай. Астурій дивиться на нього з усе більшим здивуванням і думає: «Коли б я не був у його руках, коли б наші сили були рівними, він не був би небезпечним противником…» І уважно прислухається: не слова, які він почує, а сила і напруга голосу, який їх вимовить, дихання, схована за ними душа, — ось що найважливіше!

— Що зроблю?… Під сильною охороною пошлю тебе в дарунку вічній Августі і ти вже мене не обходитимеш, як не обходив учора… Як вважаєш, Її Вічність утішиться з такого подарунку, ні?

І знову сміється, Астурій же дивиться на нього зі щирою заздрістю: якби ж се йому можна було вивільнити той потік радісного тріумфального сміху, що переповнює його груди, а, стримуваний, втомлює і душить: ні, жоден ангел не прилетів до патрикія з пересторогою від єпископа! Тож діяти… діяти якомога швидше, точно згідно з попереднім планом… «Лиш би він не звелів мене обшукати», — з’являється на мить тривожна думка, а все-таки не може стримати слів, що тиснуться на губи:

— Може і втішиться, але, мабуть, не більше, ніж із листів, якій їй вручать, — глянув на великий сонячний годинник, — точно о дванадцятій годині…

Фелікс одразу ж