Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

але ніхто з ним не розмовляв. Кілька місяців Тіто сидів у номері готелю «Люкс» в очікуванні арешту. Лише у грудні 1938 року його прийняли керівники Комінтерну Георгій Димитров і Дмитро Мануїльський (до речі, наш землячок з Волині). «Всі ви там у вашій партії фракціонери, — зневажливо сказав Димитров. — Вас особисто це теж стосується повною мірою, товариш Вальтер». Тіто ясно дали зрозуміти, що йому не надто довіряють і вручають вищу владу в «Югославській секції Комуністичного Інтернаціоналу» тільки від безвиході, тому, що інші претенденти ще гірші. Протягом тримісячного випробувального терміну він мав зарекомендувати себе, показати конкретні результати роботи. Тіто знову нелегально пробрався до Югославії й оселився в Загребі під іменем інженера-механіка Славко Бобича, представника концерну «Шкода» в Югославії, інтелігента з аристократичними манерами й масивним золотим перснем на лівій руці. Ні в кого не виникало підозри, що «інженер» не має навіть неповної середньої освіти…

В цей час Тіто одружився втретє — з кур’єркою ЦК КПЮ австрійкою зі Словенії Гертою Хас. Незабаром у них народилася дитина.

Випробувальний термін розтягнувся на півтора року. Й лише восени 1940-го Тіто отримав з Москви згоду на «коронацію». В жовтні на нелегальній партійній конференції в передмісті Загреба його було обрано генеральним секретарем ЦК КПЮ.

Комінтернівський клерк стає народним героєм

6 квітня 1941 року нацисти вдерлися до Югославії. Протягом 11 днів погано організовану та озброєну югославську королівську армію було вщент розгромлено, й гітлерівці та їхні союзники окупували всю країну. Німці втратили за ці дні вбитими лише 125 вояків, а Гітлер зневажливо підсумував: «Слов’яни… Не надто довго нам довелося з ними морочитися». Країну було розділено. Косово й частину Македонії приєднали до Албанії, яка на той час стала італійською колонією, решту Македонії — до Болгарії, Воєводину — до Угорщини. Словенію було поділено між Німеччиною та Італією, яка отримала також хорватську Далмацію. На решті території Хорватії та Боснії й Герцеговини хорватським націоналістам-усташам дозволили створити маріонеткову «незалежну» державу. Сербію було окуповано німцями.

Дуже швидко з’ясувалося, що Гітлер фатально помилився щодо югославів. У цій країні вже через кілька місяців виник найпотужніший, мабуть, у всій окупованій Європі рух збройного опору нацистам. І очолили його саме комуністи, та партія, яку в Комінтерні вважали «слабкою та маловпливовою». 27 червня 1941 року було створено головний штаб Народно-визвольних партизанських загонів Югославії на чолі з Тіто, 7 липня відбувся перший бій з окупантами, а вже у вересні цього ж року було створено «Ужицьку республіку», великий партизанський край у Західній Сербії, куди з Белграда перебрався й «інженер Бобич» разом зі своєю новою дружиною Даворинкою Паунович.

Тіто довелося вести свою боротьбу у вкрай важких умовах. Його супротивниками були не лише війська гітлерівської Німеччини, муссолінівської Італії та царської Болгарії, а й військові формування хорватських націоналістів-усташів і сербських четників полковника Дражи Михайловича, які підпорядковувалися лондонському югославському королівському урядові в еміграції, «збирали сили» для збройного виступу проти німців у «слушний момент», але тим часом воювали з повстанцями-комуністами. СРСР, так само як і Велика Британія разом зі Сполученими Штатами, визнавав єдиним законним представництвом Югославії королівський уряд у Лондоні, а, окрім того, просто технічно не міг ні в 1941-му, ні в 1942-му, ні навіть у 1943 році надати хоч якусь матеріальну підтримку комуністичним повстанцям на Балканах. Англійці ж підтримували з Єгипту аж до 1943 року виключно четників Михайловича. Й попри це Тіто вдалося створити справжню партизанську армію. Її чисельність складала 80 тисяч чоловік наприкінці 1941 року, 150 тисяч — наприкінці 1942-го, 320 тисяч — наприкінці 1943-го і 400 тисяч — наприкінці 1944 року. Ця армія відтягнула на себе десятки дивізій Німеччини та її союзників, витримала сім генеральних наступів окупантів і зрештою самостійно звільнила від німців більшу частину країни. При цьому Тіто абсолютно не приховував, як радив йому Сталін, за гаслами широкого антифашистського фронту комуністичний характер своєї Народно-визвольної армії (НВАЮ). Її бійці носили на кашкетах червоні зірки, а найкращі (так би мовити, гвардійські) бригади мали назву «пролетарських», хоч і складалися переважно із селян.

Дрібний клерк контрольованого Сталіним Комінтерну, з яким Йосифу Віссаріоновичу й на думку не спадало хоча б особисто познайомитися, перетворився на загальнонаціонального лідера своєї країни й одного з найважливіших союзників СРСР у боротьбі за встановлення своєї гегемонії над якомога більшою частиною Європи. Адже ще 1942 року Тіто створив зародок нової влади — Антифашистське віче, а роком пізніше — Національний комітет звільнення Югославії, який фактично виконував функції уряду на звільнених територіях. Тоді ж Віче заборонило королю Петру повертатися до країни після завершення війни. Здавалося, що принаймні в одній окремо взятій Югославії почали втілюватися мрії Москви про світову революцію.

Проте перша «чорна кішка» пробігла між Сталіним і Тіто ще 1944 року, в жовтні якого Червона армія спільно з НВАЮ взяла Белград. Радянські війська були присутні лише в північно-східних районах Югославії, на порівняно невеликій частині території цієї країни. Але, як стверджує Мілован Джилас, на той час один з найближчих соратників Тіто, а згодом дисидент, який виступив проти всевладдя комуністичної номенклатури — «нового класу», «восени 1944 року відбулося стільки серйозних випадів червоноармійців проти югославських громадян і військовослужбовців, що це переросло в політичну проблему». Так, за даними, далеко неповними, югославської комуністичної влади, було зафіксовано 121 випадок зґвалтування, з них 111 — з наступним убивством жертви, й 1204 випадки пограбування із нанесенням тілесних ушкоджень. Коли югославські комуністичні керівники в дуже м’якій формі попрохали голову радянської військової місії в Югославії генерала Корнєєва якось вгамувати ґвалтівників та розбійників, той почав кричати про «наклеп» на Червону армію, й жодний зі злочинців так і не був покараний. За кілька місяців, під час чергового візиту Тіто із соратниками до Москви, Сталін, за словами того ж Джиласа, так «розкермував» незручну ситуацію: «Тут був цікавий випадок. Майор-льотчик попустував з жінкою, а знайшовся лицар-інженер, який почав її захищати. Майор за пістолет: «Ех, ти, тиловий щур!» — і вбив лицаря-інженера. Засудили майора на смерть. Але справа