Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

Я брав участь у війні з самого початку, ще геть зеленим юнаком, від самого Польського походу, тож до мене ставилися з повагою і не підозрювали у співпраці з міністерством пропаганди. До того ж чимало колег пам’ятали мої перші репортажі, написані ще на початку, — про 79-й саперний батальйон 2-ї танкової дивізії, про битву на Бзурі, про будівництво мостів під ворожими обстрілами і про прорив наших танків аж під Варшаву, причому, з точки зору звичайних піхотинців, вирішальну роль у цих операціях зіграли штурмовики. Але я, власне, завжди писав тільки про армійців, нещасну рядову піхоту, їхній непомітний героїзм. Німецька піхота. Її щоденні марші запилюженими польськими дорогами. Кирзова проза! Вони вічно бігли слідом за танками під час наступу, обліплені засохлим болотом, з обсмаленою сонцем шкірою, зате завжди в чудовому настрої, навіть якщо після чергового короткого бою якесь село, охоплене полум’ям, відкривало їм справжнє обличчя війни. Або мій, не позбавлений співчуття, погляд на безкінечні колони полонених, розбитих ущент поляків…

Мабуть, ця подеколи замислена інтонація моїх репортажів підкреслювала їхню достовірність. А скільки всього з них вирізала цензура! Наприклад, із тексту про зустріч наших і російських танків біля Великих Мостів викинули її характеристику — «занадто тепла». Або коли я надміру зворушливо та жартівливо описав бороди євреїв у лапсердаках. У кожному разі, під час цієї зустрічі чимало колег запевнили мене, що жвава наочність моїх тодішніх репортажів про Польщу не відрізняється від тієї, з якою я писав останнім часом для одного з найпопулярніших часописів, незалежно від того, звідки були ті кореспонденції: з Лаосу, Алжиру чи Близького Сходу.

Після того як усі розселилися, ми легко перейшли до дружньої бесіди. Тільки з погодою нам не пощастило. Про прогулянки пляжем або до берегової піщаної коси на острові можна було забути. І хоча ми звикли миритися з будь-якою негодою, але тут буквально не вилазили з дому: зручно вмостилися біля каміна й попивали грог та пунш, якими нас щедро пригощали господарі.

Отже, ми говорили про Польський похід. Блітцкріґ. Вісімнадцять днів.

Після падіння Варшави, від якої лишилася тільки купа руїн, один із колишніх — він тепер, кажуть, став колекціонером творів мистецтва і взагалі вмів залагоджувати свої справи — заговорив голосніше, піднесеними довгими періодами. Він цитував нам свої репортажі, написані на борту підводного човна і згодом опубліковані ним у книзі під назвою «Мисливці у Світовому океані», передмову до якої написав сам грос-адмірал: «Труба номер п’ять готова! — Пряме влучення! — Зарядити торпеду!»… Звісно, це не йде в жодне порівняння з моїми запилюженими піхотинцями на безкінечних сільських дорогах Польщі…

1940

Я небагато встиг побачити на острові Зюльт. Як уже казав, погода дозволяла хіба що короткі прогулянки пляжем до Ліста або в протилежному напрямку, до Гьорнума. Однак наша дивна, ніби кульгава ще з часів відступів, компанія колишніх згуртувалася біля каміна і здебільшого курила й пила. Кожен перебирав свої спогади. Один згадував переможні бої у Франції, інший — героїзм Нарвіка і фіордів Норвегії. Складалося враження, що кожен знову пережовує власні статті, опубліковані тоді у пропагандистському друкованому органі Люфтваффе «Адлер» або в ілюстрованому часописі Вермахта «Сигнал», — обидва мали чудове поліграфічне оформлення: кольоровий друк, сучасний макет, до того ж миттєво розповсюджувалися всією Європою. На керівному поверсі «Сигналу» сидів такий собі Шмідт, який і приймав найважливіші рішення. А після війни він був головним редактором у виданні «Кристал» Акселя Шпрінґера, ясна річ, під іншим прізвищем. І ось тепер ми могли насолоджуватися сумнівним привілеєм нав’язливої присутності цього пана і слухати його нарікання на тему «подарованих ворогові перемог».

Говорили про Дюнкірхен, куди втік весь Британський експедиційний корпус: приблизно триста тисяч осіб слід було терміново завантажити на кораблі. Колишній Шмідт, чиє теперішнє ім’я не можна називати, ніяк не міг заспокоїтися від розчарування:

— Якби Гітлер не зупинив танковий корпус «Кляйст» біля Аббевіля, а замість цього дозволив танкам Ґудеріана і Манштайна пройти аж до узбережжя, якби він віддав наказ пробиватися до берега, наказ зайняти пляжі й перекрити шлях до відступу, — англійці втратили б усю свою армію, а не лише техніку. Доля війни вирішилась би миттєво, бо такому вторгненню англійці не змогли би дати належну відсіч. Але верховнокомандувач подарував ворогові цю перемогу. Мабуть, хотів пожаліти англійців. Вірив, що вдасться домовитися. Ех, якби наші танки тоді…

Так побивався колишній Шмідт, а потім занурився у свої сумні думки, споглядаючи вогонь у каміні. Його не цікавило те, що могли запропонувати інші з асортименту успішних блокад чи звитяжної тактики бою. Приміром, серед нас був один, який у п’ятдесятих роках тримався на плаву завдяки солдатським брошуркам у «Бастай-Люббе», а тепер продав душу бульварним газеткам, але тоді, в «Адлері», його статті про перемоги військово-повітряного флоту були центральними. Він пояснив нам, які переваги були в «Юнкерса 88» порівняно з «Юнкерсом 87» (останній ще називали «штукою»). При цьому він розмахував руками, демонструючи, як слід правильно скидати бомби під час атаки: просто скерувати весь літак на ціль і скинути — в останній момент перед тим як знову вирівняти машину, дотримуватися коротких дистанцій під час серійного скидання і прицільного — скидаючи на кораблі, що намагаються вислизнути з-під обстрілу, мов змії. Він сам сидів усередині «Юнкерса», а також і «Гайнкеля 111», сидів у кабіні пілота, з вікна якої бачив Лондон і Ковентрі. Він знав, про що говорив. Цілком можна було повірити, що він лише дивом вижив після повітряної битви над Англією. У кожному разі, йому вдалося так виразно продемонструвати нам килимове бомбардування, що перед нашими очима ожили картини нальотів ворога у відповідь — на Любек, Кьольн, Гамбурґ, Берлін; при цьому він вживав вираз «стерти з лиця