Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

їздити собі на Захід коли заманеться. При цьому пан штудієнрат Гьосле явно не зробив нічого поганого, коли не лише розповів про падіння Берлінської стіни, а ще й запитав нас усіх:

— Чи ви знаєте, що ще сталося в Німеччині дев’ятого листопада? Наприклад, рівно п’ятдесят один рік тому?

І оскільки всі щось чули, але ніхто не згадав нічого конкретного, він розповів нам про Кришталеву ніч рейху. Її так назвали, бо це відбувалося водночас по всій Німеччині, і при цьому розбилося безліч посуду, який належав євреям, особливо багато кришталевих ваз. А крім того, шпурляли бруківкою у вітрини єврейських магазинів — і порозбивали їх майже всі. І ще купу всього цінного було тоді безглуздо знищено.

Можливо, помилкою пана Гьосле було те, що він ніяк не міг зупинитися і забагато уроків історії присвятив розповідям саме про це, зачитуючи нам із документів цифри, приміром, точну кількість жертв і спалених синагог, а ще він сказав, що тої ночі вбили дев’яносто одного єврея. Це все були сумні історичні факти, а на той час у Берліні, ні, в усій Німеччині панувала ейфорія, бо нарешті всі німці змогли об’єднатися. Та нашому вчителеві вічно йшлося лише про старі історії та їхні причини. Мушу зізнатися, він досить сильно дратував нас розповідями про все, що діялося тут раніше.

Ну і дійшло до того, що цю його, як її назвали, «одержимість минулим» майже одноголосно осудили під час наступних батьківських зборів. Навіть мій тато, який і сам любить розказати про давні часи, — наприклад, як він утік із радянської зони окупації ще до того, як побудували Стіну, і приїхав сюди, до швабів, де довший час лишався чужинцем, — навіть він розмовляв із паном Гьосле приблизно так: «Звісно, я нічого не маю проти, щоб моя донька довідалася, як жахливо поводилися есесівці всюди, а також, на жаль, тут, в Есслінґені, але, будь ласка, робіть це у відповідний час, а не саме тоді, коли, як зараз, врешті-решт випала нагода порадіти, і весь світ вітає нас, німців…»

Однак нас, школярів, усе ж таки зацікавило те, що колись відбулося в нашому рідному місті, наприклад, у єврейському сиротинці «Притулок Вільгельма». Виявляється, всіх дітей вигнали надвір. Усі підручники, усі молитовники, навіть сувої Тори поскидали на купу і спалили. Діти, яких змушували на це все дивитися, плакали і боялися, що їх також спалять. Але тоді постраждав лише один учитель Фріц Самуель, якого забили до втрати свідомості гімнастичними палицями зі спортзалу.

На щастя, в Есслінґені знайшлися люди, які прагнули допомогти; так, один таксист перевіз кількох сиріт до Штутґарта. Загалом те, що розповів нам пан Гьосле, нас вельми схвилювало. Навіть хлопці були як ніколи активні під час його уроків, турецькі хлопці, і, звісно ж, моя подруга Ширін, родина якої приїхала з Персії.

А на батьківських зборах наш учитель історії, як підтвердив мій тато, дуже добре захищався. Він пояснив, що жодна дитина не може по-справжньому збагнути значення падіння Стіни, якщо вона не знає, коли і де точно почалася несправедливість, і що саме врешті-решт призвело до поділу Німеччини. Після цих його слів майже всі батьки закивали. Однак свої розповіді про Кришталеву ніч пан Гьосле змушений був перервати і відкласти на потім. Хоча взагалі-то шкода.

Але ми вже знаємо про це трохи більше, ніж раніше. Наприклад, що майже всі тут, у Есслінґені, лише пасивно спостерігали або відводили очі вбік, коли відбувалося все оте страхіття у сиротинці. Через це, коли кілька тижнів тому мали депортувати назад, до Туреччини, мого курдського однокласника Ясіра разом із батьками, у нас виникла ідея написати лист протесту до бургомістра. Усі без винятку підписали цей лист. Але за порадою пана Гьосле ми не згадували в ньому про долю дітей із єврейського дитбудинку «Притулок Вільгельма». Тепер усі сподіваються, що Ясірові дозволять лишитися.

1939

Три дні на острові. Після того як нас запевнили, що у Вестерланді та околицях є купа вільних кімнат, а у великому холі досить місця для наших спільних бесід, я подякував господареві, одному з колишніх, який зараз дуже успішно зайнявся видавничою справою і завдяки цьому зміг дозволити собі кілька вкритих очеретом фризьких будиночків на острові Зюльт. Наша зустріч відбулася в лютому. Приїхали більше половини запрошених, серед них навіть деякі знаменитості, що тепер стали великими авторитетами на радіо або й головними редакторами поважних видань. Прибулі раніше побилися об заклад щодо того, чи буде шеф одного дуже популярного журналу, — а він і справді з’явився, хоч і з запізненням та не надовго. Однак більшість колишніх після війни знайшли притулок, як правило, десь на нижніх щаблях редакційної ієрархії, або ж заробляли собі на хліб як вільні автори; до останніх належав і я. Всім нам закидали, що під час війни ми працювали військовими кореспондентами у відділах пропаганди — хоча саме це засвідчувало нашу високу кваліфікацію. Тож у зв’язку з цим я відразу хочу наголосити, що лише за приблизними підрахунками тоді загинуло більше тисячі наших колег: хтось — під час польотів над Англією, у кабіні «Гайнкеля-111», а хтось — як репортер, на передовій.

І от чимало з тих, хто вижив, усе частіше висловлювали бажання зустрітися. Повагавшись трохи, я взявся все організувати. Ми домовилися про стриманість. Не дозволялося називати жодних імен і зводити особисті рахунки. Це мала бути звичайна дружня зустріч, схожа на ті, якими були повоєнні зустрічі колишніх кавалерів ордена Лицарського хреста, солдатів та офіцерів тієї чи іншої дивізії, або колишніх в’язнів концтаборів.