Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

допомагали йому завжди самовіддано, непоцінимо, копіюючи чільника, козаки і підлеглі старшини, як і вивідники на чолі з Гнатом Турлюном та Богом даним Тимошем Хмелем. Правда, гетьман, застерігши сина від Сіркового впливу, відкликав його опісля в свою генеральну свиту, ніби для помочі собі, ледь відірвавши його від простого, доступного полковника-стратега Сірка...

— Всі ви, старшини, не згодні з татом, а чомусь, дивно мені, слухняно ідете з ними, навіть на смерть,— дорікнув Тиміш Сіркові.

— Батько твій веде нас на святе діло,— відповів, на диво собі не образившись, Сірко.— Він — втілення і іпостась кінцевої, хай і не бездоганної нашої мети, а різноликі та різношерсні незгоди його старшин, та й січовиків, цього разу просто ворохобні. Дехто з нас, байчал і байталгалайд, плете, що в голову прийде,— докинув він згодом, лише потім зрозумівши, що дорікнув тим Тимошеві.

Десь за тиждень денних і нічних безперервних боїв, коли кільце довкола Збаража звузилося і наблизилося безпосередньо до мурів фортеці, а обложенці вже не мали зовсім їжі, Хмельницький зняв уночі свої основні сили і таємно направив їх від Збаража під Зборів, назустріч королеві, що йшов у поміч своїм обложеним потугам із великим посполитим рушенням. Та полк наказного Джалалія і запасний гетьманів полк Сірка не лише надійно встерегли обложенців, поки основних сил не було, а й неоднораз нападали на фортецю і вдиралися до неї, шаткуючи всіх, хто чинив супротив.

Невдовзі і посполите рушення було розбите наголову, отож здавалося, що доля польських потуг вирішена, бо обійшли їх зусюд і козаки, і татари, непомітно скориставшись туманом... У вихорах атак згасали літні дні як для обложених у Збаражі, так і тих, що прийшли їм на поміч, пробиваючись до фортеці. Гасли у вибухах, димові, куряві, тріскотні, в смертельному іржанні коней, у стогонах людей, у чавленні трупів і ще живих тіл, у розвідинах і роз'їздах. Бої велися і ночами, спалахуючи то там то сям, і не на життя, а на смерть, бо обложенцям нічого не лишалося, як вирватися із лещат або вмерти.

Смертельно бився і запасний полк на чолі з Сірком. Гасали його старшини, а найпаче Гнат Турлюн, перевдягаючись то в татар, то в рейтарів, або й у жіноче шаття уршулок, приносячи неоціненну поміч не лише Сіркові, а й самому гетьманові. Незамітним, спритним, хитрим і пронирливим був сотник без сотні — бунчужний Гнат Турлюн. Не нападав, а налітав коршуном зі своїми кіннотниками чи пішцями Сірко на розвідані ним ворожі загони. Пробивався крізь їхню гущу як таран — зі стогоном, хрустом, брязкотом, зойками і дзвоном та шкребетом шабель в димах і стрілянинах.

І дивно, втрати в його полку були значно меншими, ніж у інших, а досягнення — набагато більшими. Правда, часом йому здавалося, що світ, перевертаючись, гуде і крутиться, горить і кінчається, та, помітивши зручніше місце, він користувався ним і падав на ворога, ніби щойно вступивши в бій, косив і таранив грудьми коня ворожі лави. Перекидаючи в шаленому леті шаблю із однієї руки в другу — був же собі, на щастя, лівша, він смертю летів на супротивника: невідворотно, невпинно, як неосильна кара...

Не байдикували, не гаяли часу і пішці Сіркового полку: насипали, особливо ночами, вали, ладували на них гармати, палили з мушкетів чи гаківниць, стояли стіною на путях втеч ворога, а нетяжко поранені ловили обезвершених коней, лагодили і рихтували зброю, підбирали на бойовищі чи самі тесали списи, стругали і кололи стріли для луків, чинили повози й балагули, плели шнури-аркани, петляли вершників ворога чи рихтували драбини-лазівки та підносили їх.

Жоден полк не зготовляв стільки приступових пристроїв і снастей, як Сірків. Зауважували те старшини і козаки, бачив те і гетьман, отож неоднораз зрозумів, що ворохобний Сірко — полковник непересічний. Ініціатива його була хоч і самовільною, але завжди оправданою, і при можливості гетьман виводив його наказом з бою, велів поповнювати лави полку, сприяв перепочинку, коли його козаки ледве переставляли ноги з утоми.

А Сірко, знову поповнивши сотні, сформувавши та озброївши їх, а схарапуджені та поранені коні замінивши, лишав наказним молодого обозного Стягайла, а сам плазував нетрями чи нісся безпуттям або біжаками-стежками на саморозвідини, часом переодягнувшись у вбрання цигана.

Не зайве сказати, що в його полку було досить вільних коней і навіть доброї збруї та зброї, назбираних по боєвищу отими раненими і скаліченими. Він тією трофейною здобиччю навіть ділився з іншими полками. Не останнім у Сірковім полку було й те, що коло ранених і немічних були постійно зцілювачі-знахарі і кобзарі, яких і до гетьмана в намет нерідко брали, запрошуючи розвіяти скруху немічних та болесті слабих.

На засвіті, на заранці, як ще спали бусурманці, Догнав Кішка з товариством ясирників понад триста... Вірним бувши в святім слові, посік він там людоловів, А братів, сестер і діток, благих схимниць й кармеліток Вернув краєві і дому, дідів звичай мавши в тому!..

Почув якось Сірко краєм вуха спів отих розважальників і про себе здивувався, що кленуть вони не ляхів, а козацьких спільників — татар.

Зажерливі бусурмани, людолови-мори, Буде слава козаченькам, вам же тільки горе!.. Будуть братці січовії бити вас, бандити, В блават асах та саєтах вольними ходити!..