Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

Завтра вранці на столику, що на терасі, просто посеред чашок і тарілок, кошика з хлібом і баночок варення височів неймовірний букет з мімозою, колосками суцвіть лаванди, розмарину, маку, різнокольорових маргариток та багатьох інших квітів. Я підійшов до балюстради і побачив, що Мама в білій туніці плаває на спині, як і щодня. Мама пливла в своєму білому футлярі, очі до неба, вухами вона слухала звуки з глибин, бо вважала, що для початку дня немає нічого кращого. Коли я озирнувся, то побачив, що Тато щасливо та задоволено дивиться на букет. Але, коли він сів за стіл, у затінку квіток побачив упаковку снодійного, де не залишилося жодної капсули. Він подивився мені в очі з дивним виразом обличчя, встав і побіг до озера зі швидкістю світла, а я залишився там, мене ніби цвяхами прибили, я в своїй піжамі залишився паралізований, не бажаючи розуміти драми, що відбулася там, внизу. Я дивився, як Тато біг, дивився, як Мама пливе, дивився, як Тато наблизився до Маминого тіла, що віддалялося. Я дивився, як він пірнув просто в одязі, аби допливти до Мами, бачив, як Мама повільно відпливає від берега, склавши руки на грудях, вона була в нічній сорочці з білої тканини.

Тато витягнув Маму з озера й поклав її на гальку. Він намагався її оживити, він всюди її торкався, тиснув їй на груди, як божевільний, намагався привести її до тями, цілував, аби віддати їй своє повітря, показати свою любов і почуття. Не пам’ятаю, як спустився, але ось я опинився поруч із ним, тримав холодну мамину руку, поки він продовжував її цілувати та говорити з нею. Він говорив так, ніби вона його чула, говорив так, ніби вона жива, говорив їй, що це не страшно, що він її розуміє, що все владнається, що не треба хвилюватися, що це просто чорна смуга і вона мине, що скоро вони знову будуть разом. Мама дивилася на нього, дала йому змогу говорити, вона дуже добре знала, що все скінчилося і що він каже неправду. Тож Мамині очі залишалися розплющеними, аби не робити йому боляче, бо іноді неправда важить більше, ніж правда. Я ж дуже добре зрозумів, що все закінчилося, зрозумів сенс слів, які вона сказала в моєму ліжку. І я плакав, плакав так, як ніколи раніше, тому що сам на себе ображався за те, що вночі не розплющив очей, плакав, бо не зрозумів раніше, що її рішенням було зникнути, попрощатися з нами та піти, аби більше нам не набридати своїми нападами на горищі, аби ми більше не страждали від її одержимості, нескінченних криків і волання. Я плакав через те, що зрозумів надто пізно, от і все. Якби тільки я розплющив очі, якби відповів їй, якби затримав, аби вона поспала зі мною, якби сказав, що і з божевіллям, і без вона просто чудова, тоді вона би цього не зробила, вона би не пішла скупатися востаннє. Але я нічого не зробив, нічого не сказав, тому вона тут, її тіло холодне, а очі вже не тут, вона слухає наш біль, але не бачить наших очей, повних сліз і страху.

Дуже довго ми всі втрьох залишалися на березі озера, так довго, що мамині волосся та одежа з білого льону повністю висохли. Від вітру її волосся ледь ворушилося, від вітру її обличчя знову було живим. Вона дивилася на небо, куди й попрямувала, очі її губилися під довгими віями, рот ледь розтулений, а волосся ворушить вітер. Дуже довго ми всі втрьох залишалися на березі озера, бо саме так досі нам усім було найкраще — коли ми втрьох дивились на небо. Разом із Татом ми мовчки сиділи, намагаючись пробачити їй цей неправильний вибір, намагаючись уявити життя без неї, хоча вона досі була тут, ми стискали її в руках, обличчя її було повернуте до неба.

Повернувшись, Тато поклав Маму в шезлонг і стулив їй очі, бо вони більше їй не могли пригодитися. Він покликав лікаря з сусіднього містечка, лише для формальностей, тому що правду ми вже знали, тут нічого було лікувати. Вони довго про щось говорили на віддалі, поки я дивився на Маму, котра лежала із заплющеними очима, одна рука звисала збоку, а друга лежала поруч, так, ніби це вона просто засмагає. Потім підійшов Тато та сказав, що Мама потонула через запаморочення, вона втратила контроль, він не дуже знав, що сказати, тому городив казна-що. Але ж я чудово знав, що цілу коробку снодійного не з’їдають, коли щойно прокинулись. Я чудово зрозумів, що вона хотіла заснути назавжди, бо тільки уві сні могла віддаляти своїх демонів і захистити нас від свого марення. Вона хотіла стати назавжди спокійною, от і все. Вона так вирішила, і навіть якщо це було сумним рішенням, я подумав, що в неї були на те свої причини і що варто було би їх прийняти, попри все, зокрема через те, що іншого вибору в нас не було.

Лікар залишив Маму в нас удома на її останню ніч тут, аби ми попрощалися, сказали їй «прощавай», аби ми поговорили з нею востаннє, він добре побачив, що досі не все сказано, що ми не могли з нею розлучитися просто так. Тож він пішов після того, як допоміг Татові покласти її в ліжко. Та ніч була найдовшою та найсумнішою за все моє життя, бо я й сам не знав, що їй сказати, так само мені зовсім не хотілося з нею прощатися. Але я таки там залишався, заради Тата, я сидів на стільці та дивився, як він із нею говорить, розчісує їй волосся та плаче, поклавши голову на її живіт. Він говорив їй докори,