Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Набридло ходити? — посміхнулася Відьма та, бризкаючи слиною від злості, крикнула: — Відтепер сидітимеш! На ланцюзі! А гаманець мені ще придасться.

Марика втратила лік залам, а перед нею відчинялися все нові двері, запрошуючи її в надра крижаного замку. Усі кімнати були виточені з льоду й нагадували одна одну, хіба що кожна наступна була трохи меншою за попередню, а стеля у ній — трохи нижчою. Дівчинка намагалася ступати як можна тихіше, щоб не порушувати мовчазної урочистості палацу, але від кожного кроку намисто й браслети здригалися, відгукуючись тоненьким передзвоном, який у мертвотній тиші множився луною. Холод проймав усе сильніше. Нарешті останні двері відчинилися, і Марика опинилася в кімнаті, стіни якої були розмальовані морозними візерунками, начебто обшиті вибивним білим шовком.

Струмені холодного повітря, як пара, кублились на підлозі, то піднімаючись, то знову осідаючи. Посеред кімнати в кріслі, мистецьки вирубаному з цільної крижаної брили, сиділа красива незнайомка. Її виточене лице було блідим, як у мармурової статуї. Чорні пасма волосся, розсипані по плечах, і великі чорні очі ще сильніше підкреслювали її неприродну блідість. Жінка тремтіла, мерзлякувато кутаючись у хутряне боа, але воно не могло врятувати її від усепроникаючого холоду.

Марика мріяла, як, побачивши маму, вона кинеться обійняти її, але побачивши таємничу мешканку Крижаного Палацу раптом зніяковіла й застигла на порозі. Вона пильно дивилася на прекрасну жінку, і їй здалося, що вони вже зустрічалися. Раптом дівчинка згадала. Таке ж боа було на її рятівниці. Правда, тоді обличчя жінки було приховане під вуаллю, і Марика не змогла роздивитися його.

— Навіщо ти прийшла сюди? Тобі нема чого тут робити, — холодно промовила жінка.

Марика впізнала її голос і тепер не сумнівалася, що це була її заступниця.

— Не жени мене. Тепер, коли я тебе знайшла, нізащо не залишу, — ласкаво сказала дівчинка та зробила кілька кроків, але різкий окрик жінки зупинив її.

— Не наближайся! Стій!

— Стій!.. Стій!.. — з благанням підхопила Луна.

— Іди! Не торкайся до мене, якщо не хочеш лиха. Прошу тебе, йди, — продовжувала жінка зривистим голосом. Здавалося, кожне слово дається їй через силу.

— Ходімо разом. Клянуся, мені так не вистачало тебе. Звичайно, у мене була Варга й усі в таборі були добрі до мене, але я все одно думала про тебе. Будь ласка, не жени мене, — сказала дівчинка та зробила ще крок.

Серце в неї стискалося від болю. Чому мама колись покинула її? Чому проганяє тепер? У чому її, Марики, провина?

— Не наближайся! Ні про що не запитуй! Іди! — заблагала жінка.

— Іди!.. іди!.. — повторювала Луна, ніби проганяла дівчинку.

Не в змозі стриматися, Марика розридалася. Вона могла стерпіти будь-який біль, але як не заплакати, якщо тебе жене мати?

— Мамо, матусю! — крикнула дівчинка й у пориві розпачу кинулася до жінки.

Луна відповіла схлипуванням і зникла.

Крижана Дама відчула різкий біль, немов серце її простромила блискавка, а потім холод раптом відступив. Коротке слово «мама» ніби розтопило лід. Жінка рвучко пригорнула до себе дівчатко з поплутаною гривою кучерявенького чорного волосся.

— Ти жива. З тобою нічого не сталося, — бурмотіла вона, і сльози полегшення текли по її щоках.

— Що могло зі мною статися, якщо я знайшла тебе? — крізь сльози посміхнулася дівчинка.

— Не розумію, як ти зуміла зняти закляття й відігріти мене?

— Це тому, що ти — моя мама, — сказала Марика.

Жінка хотіла сказати, що дівчинка помилилася, у неї ніколи не було дітей, але слова застрягли в горлі. Більше за все на світі вона бажала, щоб ця дивовижна дівчинка була її дочкою.

Раптом Марика згадала про Гліба, і їй стало ніяково. Вона знайшла маму й була щаслива, а що сталося з ним?

— Чому ти засмутилася? — запитала жінка, помітивши зміну в настрої дівчинки.

— Думаю про хлопчика, з яким ми сюди прийшли.

Після того, як Гліб відрікся від неї, у Марики не повертався язик назвати його братом.

— Якби не він, я б не знайшла тебе, — додала дівчинка.

— У нього шляхетне серце, — сказала Дама.

— Ні, він був мені братом, а сказав, начебто я його служниця, — поскаржилася Марика й здивувалася тому, що ділиться з кимсь своєю образою. Раніше вона тримала свої прикрощі в собі, але тоді поряд з нею не було мами.

Жінка ласкаво погладила її по голові й сказала:

— Дурненька. Він зробив це заради тебе. Думаєш, йому повірили б, якби