Яцек Денель - Кривоклят

перед якимось твором, що висів буквально рама в раму із шедевром, чи то загальноприйнятим шедевром, чи то шедевром, прийнятим нами, а не всіма, після чого ми виразно відчували, що твір дає нам значно більше, ніж шедевр, це немовби стати перед двома лампами й раптом відчути, що менша з них світить значно яскравішим блиском і випромінює значно більше тепла, ніж більша, але для завдання, певна річ, це не має принципового значення, принципове значення для завдання має загальноприйнята шедевральність, бо якщо я збираюся розворушити сумління тисяч і мільйонів людей, якщо справді своїм учинком збираюся вразити суспільство, як хвору в летаргійному сні, якщо маю всім цим людям і кожному окремо втовкмачити, що кожен утрачений твір, видертий із їхніх рук, із їхніх очей, стає викроєний із них, наче фунт плоті, і що ця рана ніколи не загоїться, то мушу поцілити в те, що вони знають бодай із репродукцій, із коробок від печива, з телевізійної реклами, з плакатів, що висять перед музеєм, я мушу видерти в них те, що є для них близьким, як інша людина, оскільки твір, так само як інша людина, неповторний, на що Цеєтмаєр примружив свої надприродно великі й неприродно світлі очі, а за мить взагалі їх заплющив і так, із заплющеними тонкими повіками, запитав мене, до того ж це не було вороже запитання, це не було насмішкувате запитання чи твердження, А може, твір вартий не стільки, як людина, а вартий більше за людину? Тільки яким чином це виміряти, пане Кривокляте, яким інструментом, на які терези покласти, які використати вимірювальні прилади і в яких одиницях? — я ж блискавично відповів, мовляв, щодо твору можна дещо сумніватися, якщо ж ідеться про шедевр, то тут без сумнівів, проста людина варта менше за шедевр, проста людина приходить у цей світ, трохи тягне лямку й відходить, блискавично прослизнувши через якусь колиску, якісь ліжка, якісь столи й автомобільні крісла, безперечно, вів далі я, життя простої людини, власне кажучи, непомітне з далекої відстані, вже життя нашого сусіда навпроти, життя одного мешканця тієї самої вулиці є для нас непомітним, ми помічаємо тільки тих, що стоять, що живуть найближче до нас, а решта, якщо не враховувати насправді видатних особистостей, які є винятками та феноменами, з’являється й минає, не залишаючи сліду, як однорічні рослини, які пускають пагони, дають плоди, в’януть, пониклі від морозу, і вдобрюють ґрунт, із якого виростає чергове покоління, більшість людей, пояснював я Цеєтмаєрові, існує, власне кажучи, лише біологічно, а не духовно, на що він покивав головою, досі не розплющуючи очей, і запитав, як я себе самого ціную — вище чи нижче за шедевр, і тут я з такою ж переконаністю мовив, що без вагань нижче і що якби існувала реальна можливість віддати життя за один зі справжніх шедеврів, із яких черпали, черпають і черпатимуть наступні покоління людства, то так, авжеж, я був би готовий до такої оборудки, а Цеєтмаєр, лише тоді легко підводячи повіки так, що вони залишали зіницям вузьку щілину, крізь яку він у мене вдивлявся, ніби ненароком, але проникливо запитав: Чи життя своєї дружини ви віддали б із такою самою переконаністю? — на що я, чесно кажучи, не мав як відповісти. І того вечора я вже тільки мовчав і дивився, як, широко розплющивши очі, він мовчки малював. Так чи інак, тепер я шукаю навколо  себе все-таки шедевр, примірююся до наступних шедеврів, може, думаю, «Портрет молодика» Лотто[43] — продовгувате обличчя на тлі білої портьєри й чорного костюму, з бородавкою, що вискочила на чолі, з бородавкою, намальованою просто з безжальною щирістю, бо мистецтво, за словами Цеєтмаєра, з нами не панькається, я рефлекторно перевіряю в кишені, чи пляшка щільно закоркована, роззираюся довкола, бо, можливо, все-таки цей Лотто, крім того, неподалік, якраз за стіною, висить прекрасний Белліні[44], поряд із «Портретом дожа Лоредано» один із найпрекрасніших Белліні, якого, щиро кажучи, міг би намалювати Бальтюс[45], якби лише жив кількома сотнями років раніше: гола дівчина, що сидить на лаві, гола, якщо не враховувати зсунутого з плечей шалю, який переливається по тілу, і м’ясистої, блакитно-зеленої візерункової тканини, обшитої перлами, що затуляє її волосся; дівчина присутня тут у двох іпостасях, бо ще відображена в дзеркалі, що висить на стіні, навіть у трьох іпостасях, бо в руці тримає невеличке, кругле дзеркальце й намагається побачити, якою є зачіска в другому відображенні, отже, Лотто чи Белліні? Лотто. Белліні відпадає, облиття кислотою тіла голої жінки одразу ж буде відчитане помилково, все завдання коту під хвіст, знову невідомо скільки років у закладах, лікарнях, медичних центрах намарно, знову невідомо скільки років ідіотських і негідницьких курсів терапії зайнятістю, оглядання попільничок машиніста з Амштеттена, оглядання акварелей дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна зовсім намарно, бо журналісти відразу почнуть не лише рахувати нулі в сумі, на яку я завдав шкоди, а й передусім снувати теорії про сексуальну одержимість, теорії, певна річ, супроводжені з причин юридичного характеру знаками запитання: Чи Кислотний Вандал страждає на імпотенцію? Чи Кривоклят у символічний спосіб мститься своїй матері? Чи всьому виною сексуальна фрустрація? — бо, маючи на вибір збудження від нулів і збудження від сексу, журналісти, які нічого майже не люблять більше за нулі й нічого більше за нулі не бояться, точно виберуть секс, який вони люблять ще дужче і якого, певна річ, ще дужче бояться, тому ефект буде розпорошений на вульгарні погукування й перчені жартівливі рисунки на останній сторінці. Зрештою, це проблеми цілком теоретичні, бо й мови немає, щоб я облив картину Лотто й добіг до картини Белліні, відстань між одним і другим я міг би подолати двадцять, тридцять років тому, а тепер мене точно хтось устиг би повалити на підлогу, принагідно ламаючи руку чи ребро, думав я з певною злістю, однак біля Лотто немає нічого цікавого, біля самого Лотто, втиснутого, зрештою, в кут зали геть ірраціонально, у вузький перехід між кутом зали й дверима, немає абсолютно нічого гідного уваги в мистецькому сенсі, подумав я, знизуючи плечима. Можливо, річ у старості, можливо, я стаю нерішучим не через постійні музейні перевішування й хаос, а якраз через старість? У бічній залі «Автопортрет у випуклому дзеркалі» Парміджаніно[46] прекрасний, але вміщений у скляному акваріумі, через що, напозір випуклий, він здається роздутим, як золота рибка в скляній кулі, цілком байдужа і до світу, що пропливає навколо неї, і до сірчаної кислоти,