Тамара Крюкова - Чаклунка з останньої парти

з глухомані і думають, що в Москві без грошей чхнути не можна! Хто ж такі чутки про столицю розпускає? На вокзалі спи, скільки хочеш. На те й зала відпочинку, — щедро дозволив він.

Вигляд у старенької був розгублений.

— Певно, здалеку? — запитав «начальник».

— Здалеку, — кивнула старенька. — Тут усе таке дивне. Я геть розгубилася. Навіть не знаю, що й робити.

Від вигляду сухорлявої, охопленої розпачем старенької серце вантажника тьохнуло. Він був не позбавлений почуття патріотизму до рідного міста і хотів показати його з кращого боку.

— Нічого, матусю. Зараз я вам допоможу. Влаштуємо на нічліг у найкращому вигляді. Мене Миколайовичем звати.

— Августина, — назвалася чарівниця.

— Дивне ім'я, — посміхнувся вантажник. — Речі ваші де?

— У нас нічого немає.

— Стибрили? — здогадався Миколайович. — От зарази! У кого тягнуть! У немічної бабки з дитям. У міліцію хоч повідомили? Я вас миттю до відділення проведу.

— Не треба. Нам би краще відпочити, — поспішно відмовилася Августина.

— Зараз зробимо. Залазь, бабко, на візок, довезу з вітерцем.

І тут мандрівники переконалися, що Миколайович тут справді господар. Побачивши лавку, завалену речами, він розштовхав чоловіка, що спав поруч.

— Громадянине! Приберіть речі. Самі спите, а людям не треба? Совісті катма. Старенька стоїть, ледве на ногах тримається, а він, розумієш, розлігся!

Заспаний громадянин стягнув сумки на підлогу, звільнивши місце для старенької з дівчинкою. Переконавшись, що бабку влаштовано, Миколайович пішов. Августина дивилася услід благодійнику і думала, що в цьому світі теж є тонкі, чуйні люди. Але найголовніше — повітря тутешнього краю діяло на неї цілюще. На що вже Липочка непосида, а й та натомилася, спить, як немовля. А була ж бадьора та енергійна.

Августина вирішила сходити на розвідку. Не зашкодить ближче познайомитися з цим воістину дивним світом, повним сюрпризів. Незважаючи на відсутність магії, час від часу невідомо звідки доносився голос і повідомляв про прибуття чи відправлення якоїсь важливої персони на ім'я «потяг». Августина навіть подумала, що непогано б з ним познайомитися, але виявилося, потяг — це щось на зразок обозу, де вози чіпляються один до одного.

Захоплена азартом першовідкривача, Августина спостерігала за нічним життям вокзалу. Вона обійшла зали чекання, пройшлася перонами і випадково забрела на запасну колію. Старенька вже хотіла повернутися до сплячої онучки, коли помітила біля товарняка Миколайовича. Він щось жваво обговорював з трьома чоловіками, у двох з яких були такі ж ордени. Раніше вона не підслухувала чужих розмов, але в цьому світі треба бути насторожі. Августина прислухалася.

— Дві тисячі і ні копійки менше, — сказав високий сутулий чоловік з орденом.

— Тут роботи щонайбільше на годину. Покидати ящики у вагон, — заявив лисий у замшевій куртці.

— От сам і кидай. Пупки надривати за триста карбованців! Знаєш санітарну норму? Тридцять два кілограми за місце. А в тебе кожен ящик скільки важить?

— Добре, півтори. Гроші відразу плачу.

Вперше Августина бачила в цьому світі людину, готову платити гроші. Заворожена перспективою, що замаячіла перед нею, старенька чарівниця задріботіла через колії.

Миколайович помітив стареньку і здивовано вигукнув:

— Матусю, а ти що тут робиш?

— Не спиться, — поскаржилася Августина, підходячи ближче.

— Тут пасажирам не місце, — сказав Миколайович.

Старенька відповіла йому ввічливою посмішкою і звернулася до лисого:

— Я вас правильно зрозуміла? Ви платите за те, щоб повантажити ці ящики у вагон, — Августина кивнула на чималу гору коробів.

— А що? У мене всі документи в порядку, — заметушився лисий.

— Можна я вам допоможу?

Репліка бабки викликала у вантажників бурхливу веселість, а лисий нервово ковтнув слину і сказав:

— Бабусю, я ціную ваш гумор, але мені не до сміху. Через дві години я нарвуся на неустойку.

Миколайович суворо поглянув на товаришів.

— Чого іржете? Не бачите, людина не тямить, що каже. Гроші і речі украли, а їсти треба. Краще б скинулися на шматок хліба з ковбасою.

Він дістав гаманець і відмусолив полтинник — знай, мовляв, наших.

— Миколайовичу, ти шо у нас, благодійний фонд? Там по всьому вокзалу, знаєш, скільки таких? — вишкірився сутулий.

— Це ж не бомжиха яка. Добропорядна людина. Розбиратися треба, — сказав Миколайович.

Лисий устряв у розмову: