Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

У цьому лісі є тільки одна людина, яка зможе вам допомогти, — сказав Аттікус.

— Хто? — запитав Джордж, сподіваючись, що це не Мисливець за дітлахами.

— Моя мама, — рішуче мовив Аттікус.

Геро здивовано кліпала очима.

— Це його опікунка, — пояснив Джордж. — Ну щось типу того. Пам’ятаєш, я казав тобі? Коли хтось народжується, а не його... вирощують.

— А, пам’ятаю, — відповіла Геро. — Це те саме, просто називається по-іншому?

— Майже, — відповів Джордж.

— І де та «мама» живе? — запитала Геро.

— У мене вдома, — відповів Аттікус. — Запрошую вас до себе в гості.

Розділ чотирнадцятий

іти перебігали через десяток запаморочливих підвісних містків, перестрибували з одних дерев на інші й навіть спускалися чимось схожим на канатну дорогу, натягнуту між гілками. Нарешті Аттікус зупинився. Високо вгорі було тепліше, бо крізь сіруваті хмари пробивалося трохи сонячного світла. Скафандр у Джорджа вже повністю висохнув, але нога досі боліла там, де його подряпав тигр. Гімнастка Геро виявилась чудовою супутницею і з кожною хвилиною ставала усе веселіша.

— Що тепер? — бадьоро запитала вона. — Де ми?

— Ось мій дім! — сказав Аттікус, показавши на чудернацьку споруду попереду. Вона скидалася на багатоповерхові нетрі і була заввишки як невеликий хмародер.

— Що це? — здивувався Джордж. — І як воно взагалі тримається купи?

Але він уже й сам все зрозумів. Будинок на дереві був споруджений із залишків старої будівлі. Хлопець подивився на довгі металеві балки й бетонні опори — кістяк споруди, яка стояла на тому місці раніше. Крізь неї проросли дерева, а там, де колись була підлога, розгалужені стовбури дерев утворили горизонтальну платформу, де метушилися люди, вбрані так само, як Аттікус.

З одного боку Джордж побачив багаття і зграйку дітлахів довкола нього. Було й кілька дорослих, які розповідали дітям якусь історію. Діти слухали мов зачаровані. Навколо поралися інші люди — грюкали то тут, то там молотками, шили одяг, готували їжу. Порівняно з тим, що Джордж бачив досі у цьому дивному новому світі, тут був справжній рай. Йому згадалося, як багато років тому вони з батьками були в таборі, де всі жили як за часів Залізної доби. Але тоді Джордж та його мама з татом не мали книжок та сталевих балок і не говорили про ДНК.

— А це... вогонь? — урвала його спогади Геро. — Справжній вогонь?

Її очі захоплено сяяли.

— Ну так, — відповів Аттікус. — Хіба вогонь буває несправжній?

— Я ніколи не бачила реального вогню, — визнала Геро. — Тільки віртуальний.

— Тоді краще тримайся подалі, а то попечешся! І, до речі, чужинцям сюди не можна заходити.

— Чому? — ображено запитала Геро.

— Бо чужинці загрожують нашій культурі, — пояснив Аттікус. — Але моя мама тут головна. І вона точно захоче з вами познайомитися!

Двоє жінок помітили їх і рушили в їхній бік.

— Аттікусе, — сказала одна з них, — тебе мама шукає! Ми вже збиралися посилати когось по тебе. Кажуть, що неподалік бачили тигра. Мама хвилювалася за тебе.

— Не треба за мене хвилюватися, — відповів Аттікус.

Джордж зрозумів, що та жінка йому не надто подобається. Вона мала дуже суворе лице й очі з важкими повіками.

— Бачите — я ж по-вер-нув-ся!

— А це що за одні? — запитала друга жінка — кругла, низенька і з очима як горошинки.

— Просто знайомі, — удавано невимушеним голосом відповів Аттікус.

Та друга йому теж не подобалася. Позаду них зібрався з десяток дорослих. Атмосфера змінилася. Дорослі, які сиділи біля багаття, швидко відвели дітей подалі. Запала тиша.

— Вони чужинці, — сказала жінка з важкими повіками. — А ти знаєш наші правила.

— Я хочу поговорити з мамою, — виклично мовив Аттікус. — Тут вона встановлює правила!

— Твоя мати поручила нам дбати про безпеку нашої громади, — сказала коротунка. — І ти це добре знаєш, Аттікусе. Як і те, що вона просила нас поговорити з тобою — останній раз...

Вона не договорила, але її слова прозвучали грізно. Геро, яка стояла за спиною Джорджа, переступила з ноги на ногу.

— Де мама? — запитав Аттікус.

— На вищому рівні.

— Пішли, — Аттікус обернувся до Джорджа й Геро. — Ходімо знайдемо мою маму.

— Ти не маєш права вести туди цих двох! — сердито сказала жінка з важкими повіками. — Туди можуть підніматися тільки воїни, які пройшли всі попередні рівні. І те, що ти її син, не означає, що можеш порушувати правила.

— Вони не мають права тут залишатися, — сказала її товаришка. — Вони повинні негайно покинути це місце. А нам доведеться вирішувати, чи збирати табір і перебиратися далі, бо ти видав їм, де ми живемо. Ти ж знаєш, що часи тепер небезпечні. Тигр блукає неподалік. Кажуть, що Мисливець за дітлахами вийшов на полювання. Якщо він зловить тебе чи знайде наше поселення — нашим дітям кінець. І винні в тому будуть вони! — жінка тицьнула пальцем на Джорджа й Геро. — Це вони його сюди привели.

— Вони не підуть звідси самі, — рішуче сказав Аттікус. — Вони не орієнтуються в лісі, і там небезпечно.

— Тоді йди собі разом з ними. До побачення! — сказала жінка з важкими повіками. — Ми готові на все, аби захистити свою громаду.