Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

— Я хочу поговорити з мамою, — стояв на своєму Аттікус. — Тільки вона може мені щось вказувати. Ви не маєте права.

Жінки перезирнулися.

— Твоя мама недобре почувається, — сказала одна з жінок. — Вона просила її не турбувати. Ми відішлемо цих двох назад до лісу, а тебе припильнуємо, щоб ти нікуди не втік. А коли мамі поліпшає, вона вирішить, що з тобою робити.

Джордж голосно ковтнув слину. Не дуже приязно їх тут зустріли. Геро потягнула його за рукав і прошепотіла на вухо:

— Вони не хочуть, щоб ми тут були. Ідемо геть, Джордже. Ми самі знайдемо дорогу до академії. Надолонник нам підкаже...

Вона замовкла. У цю мить з-за юрби дорослих почувся чийсь голос.

— Зачекайте! — голос був тихий, але владний.

Дорослі розступилися, і наперед, спираючись на ціпок, вийшла жінка. Вона мала довге сріблясте волосся й розумне лице з такими самими світло-зеленими очима, як в Аттікуса.

— Мамо! — радісно скрикнув Аттікус і кинувся до неї.

Двоє дорослих хотіли його зупинити, але жінка махнула на них ціпком.

— Розійдіться! — скомандувала вона, коли Аттікус її обійняв. — Повертайтеся до роботи.

— Але ж лідерко й імператрице землі, річок, звірів і птахів, — сказала жінка з важкими повіками, вклонившись і склавши долоні, та водночас лукаво посміхаючись. — Аттікус привів у нашу колонію чужинців. Згідно з правилами, їх треба негайно вигнати звідси.

— Аттікус вчинив тяжкий злочин, — додала її товаришка. — О володарко дерев, лісів, небес, планет і...

— Досить! — перебила її мама Аттікуса. — Я ж казала, що терпіти не можу безглуздих титулів, які ви вигадуєте. Мені подобалося, коли ви кликали мене просто на ім’я.

— Але ж мудра й прекрасна правителько наших сердець і помислів, — правила своєї жінка з важкими повіками, — люди хотіли, щоб ви були вищі за них. Вони не хочуть, щоб ви були на одному рівні з ними. І просили, щоб ви скеровували їх не тільки у повсякденному житті, а й...

— Досить! — не витерпіла мама Аттікуса. — Тут троє дітей, і принаймні двоє з них втомлені й голодні.

— Я теж хочу їсти! — з надією озвався Аттікус.

— Колись буває таке, щоб ти не хотів їсти? — краєм вуст усміхнулася його мама.

«Моя мама казала мені так само», — подумав Джордж.

— Я відведу їх до себе, і ми поговоримо про те, як бути далі.

Дорослі вжахнулися.

— Але ж Матінко... — промекала коротунка. — Ми збудували систему рівнів, щоб...

— Я сказала — досить уже! — мама Аттікуса кивнула головою до Джорджа й Геро. Вони не змогли б її не послухати, навіть якби й хотіли. — Ходіть за мною.

Вони подерлися вгору аж до верхівок дерев. Дітей провели до ділянки платформи, затуленої широким листям і гілками. Там палало невелике багаття, довкола якого лежали звірині шкури. Коли вони посідали, темні постаті принесли випотрошені гарбузи з їжею. Аттікус вмить схопив свою «миску» й напакував рота наїдками.

— М-м-м! Смажена сарана! — сказав він з повним ротом. — Мій улюблений білок!

Геро зблідла — рука, якою вона тримала чорний шматочок, повисла в повітрі. Вона поклала сарану назад у гарбуз. Потім зняла наплічник і, понишпоривши всередині, витягнула сублімований батончик.

— Хлопче, — звернулася Матінка до Джорджа, — куди ти прямуєш? Куди ведеш цю дівчинку?

— До Альби, — відповів Джордж. — Ви знаєте, де це? Йому вилетіло з голови, що Геро досі не в курсі про їхній новий пункт призначення.

— Так, ми всі про неї чули, — сказала Матінка. — Єдине місце, де ще є свобода. Але ми тут застрягли без доступу до реальної інформації — тільки чутки. Хто послав вас у таку неймовірну подорож?

— Німу, — відповів Джордж, вирішивши, що найкраща стратегія — казати правду. — Опікунка Геро. І робот, хоча мені здається, що він насправді був замаскованим суперкомп’ютером. Вони сказали, що ми повинні дістатися до Альби. Інакше...

Джордж уже давно трусився від холоду й тепер підсунувся ближче до вогню.

— О, що сталося з твоєю ногою? — запитала мама Аттікуса, помітивши, що хлопець цокотить зубами, а на його скафандрі плями крові.

— Мене зачепив тигр, — відповів Джордж. — Нічого страшного, просто подряпина.

Та з рани не переставала сочитися кров.

— Дай-но я гляну, — сказала Матінка. Вона обережно відгорнула штанину, за якою ховалася рана від тигрового пазура. — Треба обробити, щоб не почалося зараження, — мовила вона і зняла з мотузки на шиї пляшечку. — Сиди й не ворушися.

Вона перевернула пляшечку й вилила на рану якусь рідину. Джордж захоплено спостерігав за її рухами.

— Що це? — запитав він.

— Найдавніший відомий людству антибіотик, — відповіла мама Аттікуса. — Дуже рідкісний і цінний. Тепер його мало де знайдеш. Він тебе вилікує.

— Драконяча кров! — вигукнув Аттікус. — Від комодського дракона! Найцінніше, що в нас є!

«Цікаво, звідки вони її дістали? — подумав Джордж. — Невже тепер на місці Манчестера живуть комодські дракони? Втекли з лабораторії чи із зоопарку?» Матінка немовби прочитала його думки, бо сказала:

— Бачу, що в нашому світі для тебе повно несподіванок.

Вона скривилася.

— Тобі недобре, мамо? — запитав Аттікус. — Здається, тобі не ліпшає.

— І вже не поліпшає, — відповіла Матінка. — У давні часи мене б вилікували. А тепер ні...

Вона лягла на шкуру й заплющила очі.