Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

— Заходь, заходь… Що ти про це думаєш? — несміливо запитав хлопчина, коли Піт відчинив двері. Це був той же Дуглас, але в чистішому й випрасуваному одязі. Мабуть, його батько не подбав про те, щоб купити синові який-небудь елегантний костюм. Але Дуглас постарався виглядати якомога пристойніше, ймовірно, через Кристаль.

— Я от що думаю… — сказав він, червоніючи. — Я одягнувся, як завжди, адже нічого кращого в мене немає. Ти подивися… не здаюся я ідіотом?

— Не більш, ніж я, — відповів його друг, пригнічено дивлячись у велике дзеркало на дверцятах шафи, і почав знімати піджак і краватку.

— Е, Піте, що ти робиш? Ти…

— Я знаю, що роблю, — посміхнувся Пітер, кидаючи піджак і краватку на ліжко, — тільки уяви, як сміятиметься Крис, побачивши мене в цьому вбранні. Ти не даси мені свій светр?

— Хочеш сказати, що Крис не подобаються елегантні чоловіки? — запитав Дуглас, простягаючи другу одяг.

— Спокійно, усе нормально, — відбувся жартами Пітер, натягуючи светра. Зазирнув у дзеркало: на кілька розмірів більше, ніж треба. Крім того, хлопчина виглядав тепер старшим за свій вік.

— Піте, слухай, — раптом серйозно сказав Дуглас. — Сьогодні після обіду я дивився комікс, тут на ліжку… Ну й заснув…

— Тільки не кажи, що тобі наснилося продовження про Malartium). — схвильовано перебив Пітер.

— Саме так. І тепер я знаю, де він зараз знаходиться.

— Що означає «зараз знаходиться»? Хіба сон був не про події шістдесятирічної давнини?

— Не можу сказати напевно, але я відчуваю. Пам’ятаєш, минулий сон урвався на тому, що книга потрапила в підземне озеро?

— Так, так…

— Так-от, не знаю, як вона звідти перенеслася, але зараз книга в гроті, всипаному уламками… — чого ж? — гірського кришталю… або, як його, кварцу, чи що.

— Ну і?

— Ну і все. Цього разу я більше не бачив нічого особливого. Сон тим і закінчився. Тому думаю, книга ще лежить у тому гроті й, що найголовніше, у сухому місці.

— Та ну!

— Іще не все. Може, звичайно, це нічого не означає, але зараз я прокинувся спокійним, а не переляканим і з калатаючим серцем. Здається, мої видіння досягай логічного кінця, і тепер я вільний. Готовий заприсягтися, що мій наступний сон буде вже без кошмарів.

Несподівано двері відчинилися, а Пітер, не встигнувши відповісти, так і залишився з відкритим ротом.

— Спробуйте тільки сказати, що ще не готові! — напала на них тітка Гетті.

— Давно готові, тітко.

— Добре, хлоп’ята, ви не дали мені розчаруватися в чоловіках.

— Раді старатися! — відповіли хором двоє друзів. — …пані Хелловей, — додав Пітер.

Електричні ворота будинку Дамона Найта відчинилися з неголосним дзижчанням.

Кендред Хелловей, який виходив із машини подзвонити в домофон, знову сів в авто й увімкнув першу передачу.

— Слухай, адже він не запитав твого імені, звідки він знає, що це ми? — стривожився Дуглас.

— Швидше за все, друже, — втрутився Пітер, — тут установлені телекамери.

— Гадаю, що Пітер має рацію, Дугласе, — відповів дядько Кен. — А оскільки не видно охоронців, тут дуже довіряють системам автоматичної сигналізації.

— Ага, — прошепотів Дуглас на вухо Пітеру. — Поки Ангус Скрімм не прийшов до нього в гості…

У вечірній прохолоді автомобіль їхав крізь хвойний ліс звивистою доріжкою. Із-за дерев виднілася розкішна вілла мільярдера, схожа на гігантську змію, що витончено облаштувалася на гірському схилі.

— Гей, Піте, що ти про це скажеш? — вигукнув Дуглас.

— Я нічого не можу сказати, просто немає слів!

— Здорово! Напевно, тут і антена супутникова є.

— Та що там антена, він прямо цілий супутник може орендувати!

— Хлоп’ята, прошу вас, — сказала тітка Гетті, — не так жваво. Не забувайте, що для нього все це нормально.

— Нормально? Гаразд, я навіть не питатиму, де в них у будинку туалет, щоб не заблукати!

Дядько Кен зупинив машину біля гранітних сходинок ґанку, які вели до масивних двостулкових дверей інкрустованого дерева. Усе здавалося спокійним, хоча Дуглас відчув нав’язливу присутність чогось таємничого.

Двері відчинилися, показалися Дамон Найт і Кристаль, яка побігла до своїх друзів. Дівчинка посміхалась, але підлітки відразу зрозуміли: щось не так.

— Крис, ти стривожена? — запитав Пітер пошепки.

— Грета, — відповіла Кристаль, прагнучи не показувати своєї пригніченості, — мертва. Її убив Скрімм!

— Що? Але як… Як?!

— Це ще не все, — продовжувала дівчинка, якомога сильніше притишивши голос. — Тут у будинку щось є, я це відчуваю всім своїм єством, але не можу зрозуміти, що це таке і хто нам загрожує!

— Ну, — мовив Дуглас, — принаймні про кого може йтися, здогадатись неважко, чи не так?

Кристаль подивилася на Дамона і родичів Дугласа, які заходили до будинку.

— Я цього не говорила, Дугу, дійсно не говорила.

— Що ти маєш на увазі?

— Діти, ви йдете? — з ґанку покликав Дамон Найт.

— Так, ми зараз, — радісно відгукнулася Кристаль і побігла до нього. Хлопці задумливо пішли за нею.

Усе, що вони чули раніше про цей будинок, не йшло в жодне порівняння з тим, що вони побачили насправді.

Гігантські зали (тут хоч їздь на велосипеді); каміни, настільки просторі, що всередині можна було не тільки крісло поставити, але й цілу кімнату обладнати; а найголовніше…

— Пане Найте, адже це не гусяче яйце, як мені здається… — пожартував Дуглас, дивлячись на великий коштовний камінь у скляному футлярі нагорі невеликої колони.

Господар