Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

— Ну й дурепою ж я була!

Вражаюча ідея народилася в Трети Роулендс, і в той же час вона відчула чиюсь вимогу підкоритися.

У цей момент порив вітру змішав карти на столі, хоча вікно було зачинене.

— Я знаю, що ти тут, марно ховаєшся, — промовила Грета, оглянувшись у пітьму кімнати. Іще раз поглянула на карти: дівчинка з екстрасенсорними здібностями вже знає, що їй загрожує небезпека.

— Грето, ні-і-і! — нестямно закричала Кристаль через відстані. Вона дуже далеко, щоб допомогти хіромантці: як же втрутитися? Дівчинка кинулася до телефону, що висів на стіні. Швидко набрала номер.

— Приймальня шерифа, — відповів жіночий голос.

Грета сумно посміхнулася й продовжила відкривати карти. Якби в неї була можливість урятуватися, друзі повідомили б її про це.

— Ну давай, мій дружечку. Минуле завжди повертається, чи не так? — прошепотіла вона в темряву, а та все ущільнювалася, стягувала морок на себе, як зголодніла «чорна діра».

— Рятуйте, одну жінку можуть убити, ви маєте мені допомогти! — залементувала Кристаль у телефонну трубку.

— Заспокойтеся. Як вас звуть і звідки телефонуєте? — безпристрасно запитав жіночий голос.

— Це не важливо! Жінку, якій загрожує небезпека, звуть Грета Роулендс, вона живе в…

Хіромантка по картах стежила за відчайдушними спробами Кристаль, і в той же час шукала хоч який-небудь вихід, альтернативу своєї вже визначеної долі.

«Чорна діра» збільшилася в розмірах настільки, що стала засмоктувати карти, котрі лежали на столі та впали на підлогу, разом із найлегшими предметами меблів. Із ними з кімнати йшло і повітря.

— Добре, я зрозуміла, тепер заспокойтеся, — лунав жіночий голос у телефонній трубці.

— Та припиніть ви мене заспокоювати! Краще скажіть, що за цією адресою вже відряджено людей!

— Відряджати? Навіщо?

— Тобто як?..

Голос став нижчим.

— Ми ж не можемо брати до уваги всі дзвінки від неврівноважених юних персон.

Кристаль не повірила своїм вухам.

— Але я ж вам повідомляю про підготовку вбивства і…

— Що може знати про вбивства таке ніжне створіння, як ти, Кристаль?

У дівчинки все похололо всередині.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? Я вам його не називала…

Тепер це був уже явно чоловічий голос.

— Магія — не дитячі іграшки, дитинко моя.

Із Грети градом лив піт, серце билося, як божевільне, а дихати ставало все важче. Тепер вона знала, що порятунку не буде, але продовжувала відкривати карти, які вмить зникали разом із залишками кисню. В її друзів є надія? Зло буде переможеним?

П’ятірка чирв. Повернення, подив, помилкові обіцянки…

Кілька, швидше за все п’ять чоловік приходять на допомогу дітям. Хто вони? Минуле… вони з’явилися з минулого? Ні, вони представляють минуле, яке було таким лише в якомусь сенсі. Вони наближаються не морем, не землею, не повітрям, але все-таки наближаються. Як це може бути?

В очах у Грети потемніло, уже не було сил фокусуватися на предметах. Через кілька секунд усе буде скінчено. Вона відкрила останню карту і знайшла те, що шукала.

Місяць. Промені світла здалеку, потім зірки, і нарешті, сонце. І з ним разом — надія.

Минуле повернулося, щоб сплатити за рахунками.

Остання думка Грети була адресована Кристаль. Немов заповіт підтримки та побажання сміливо йти вперед.

Дівчинка отримала послання, але воно не допомогло зупинити сльози.

І цього разу вона не змогла перешкодити Ангусу Скрімму.

Коли Пітер Пікі ввечері прийшов по Дугласа в дім Хелловеїв — його дядька й тітки, він побачив там метушню.

— О, Пітере! Ласкаво просимо! — на ходу привітала його тітка Гетті та побігла вгору сходами зі швидкістю, яка при її комплекції вельми вражала. За мить вона вже була на другому поверсі.

— Так мені можна ввійти, пані Хелловей? — обережно запитав Пітер.

— Звичайно, Пітере. Даруй, я трохи затримаюся. Дуглас у своїй кімнаті, онде. Проходь, почувайся як удома.

— Спасибі, пані Хелловей, — відповів хлопчик, поправляючи краватку, вдягнену до того, що він звик вважати своїм парадним костюмом.

Піт піднявся сходами і, поспішаючи до кімнати Дугласа, ледь не налетів на тітку Гетті, яка гамселила у двері ванної.

— Вибач, Пітере. Гей, чоловіче, ти збираєшся виходити?

Дядько Кен прочинив двері:

— Привіт, Пітере.

Він був одягнений у велюрові брюки з легким жилетом і піджаком з накладками на ліктях — так, як його зазвичай бачили в бібліотеці.

— Ти хочеш, напевно, щоб я збожеволіла? — спокійно запитала тітка Гетті. — Ти чекав стільки років і нарешті вирішив мене добити.

— Га? Що ти хочеш сказати, Гет?

— Я кажу, що не ходять на вечерю до одного з найвідоміших людей Сполучених Штатів Америки, прибравшись вченим обідранцем!

— Ходімо, Гет. Дамон і я знаємо один одного з народження, і лише через…

— Ну я точно збожеволію із цим…

— Гаразд, сама скажи, що я маю вдягти.

Здивований Пітер залишив немолоду пару в суперечці й постукав до Дугласа.

— Агов, Дугу, можна ввійти?