Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

— Хотілося б знати, хто буде молитися за твою душу, коли галеон підійде й візьме вас на абордаж?

— Отой галіон? — перепитав капітан Блад, усвідомивши раптом страшну істину, що їм уже не уникнути наслідків зради дона Дієґо.

— Авжеж, отой самий! — повторив дон Дієґо і зі ще глузливішою посмішкою додав: — А знаєш, що то за корабель? Якщо ні, то я скажу. Це — «Енкарнасьйон», флагман дона Міґеля д’Еспіноси, адмірала Кастилії, і дон Міґель — це мій брат. Нам дуже пощастило зіткнутися. Всемогутній, як бачиш, спостерігає за долею всіх католиків Іспанії.

Від добродушності та ввічливості Блада не лишилося й сліду. Його світлі очі спалахнули, обличчя стало нерухомим.

Залишивши іспанця в руках своїх товаришів, він наказав:

— Зв’яжіть його! Але не бийте — дивіться, щоб і волосина не впала з його дорогоцінної голови!

Така команда не була зайвою. Ошалілі від думки, що, їм пощастить лише змінити англійську неволю на іспанську, набагато жорстокішу, люди ладні були розірвали іспанця на шматки на місці. І якщо вони зараз послухали капітана й стрималися, то лише тому, що раптова сталева нотка в його голосі пообіцяла для дона Дієґо Вальдеса щось набагато вишуканіше, ніж смерть.

— Покидьок! Брудний пірат! «Людина честі»! — Капітан Блад не переставав обсипати лайкою свого в’язня.

Але дон Дієґо глузливо глянув на нього й зауважив:

— Ти недооцінив мене. — Він говорив англійською, щоб усі могли його зрозуміти. — Я ж казав, що не боюсь смерті — так, я покажу тобі, що не боюся цього. Ти не знаєш мене. Ти просто англійський собака.

— Ірландський, якщо ваша ласка, — виправив його капітан Блад. — А як щодо твого слова честі, іспанська дворняжко?

— Ти думаєш, що я давав слово честі заради того, щоб залишити вас, псячу кров, на цьому чудовому іспанському кораблі? Залишити, щоб ви потім пішли війною на інших іспанців? — Дон Дієґо хрипко зареготав. — Ти, дурню, можеш убити мене! Тьху! Я помру, добре виконавши свій обов’язок. Менш ніж за годину ви будете іспанськими бранцями. Не мине й години, як «Сінко Льяґас» знову належатиме Іспанії.

Почувши це, капітан Блада побілів, попри засмагу. Тим часом навколо полоненого скупчилися жадібні до помсти бунтівники, оскаженілі й люті.

— Зачекайте! — владно наказав Блад. Повернувшись на підборах, він підійшов до борту й глибоко замислився. До нього приєднались Хаґторп, Волверстон і артилерист Оґл. У тиші вони дивилися на корабель, що наближався. Ось він звернув від вітру і прямував саме до них.

— За півгодини, — сказав Блад, — він зблизиться з нами і змете своїми гармати все з нашої палуби.

— Ми будемо битися! — вигукнув одноокий велетень і додав брудну лайку.

— Битися! — іронічно посміхнувся Блад. — Нас маленька купка, двадцятеро, якихось двадцятеро! Хіба ми зможемо битися? Ні, в нас є тільки один шлях: потрібно переконати їх, що на борту все добре, що ми іспанці. Треба, щоб вони не перешкоджали нам іти своїм курсом.

— Та хіба це можливо? — запитав Хаґторп.

— Ні, неможливо, — сказав Блад. — Якби...

Він, замислившись, утупився в зелені хвилі. З ноткою сарказму в голосі Оґл запропонував:

— Ми могли б послати шлюпку з доном Дієґо д’Еспіносою разом із його іспанцями, щоб він запевнив свого брата-адмірала, що всі ми вірнопіддані його католицької величності...

Капітан повернувся — здавалося, ніби він хоче вдарити артилериста. Але потім вираз його обличчя змінився: в очах засяяло натхнення.

— Їй-богу, ти кажеш розумні речі! — сказав він. — Цей проклятий пірат смерті не боїться, але його син може мати інші погляди. Синівська шанобливість дуже сильна в Іспанії. — Він повернувся й підійшов до купки людей, що юрмилися навколо бранця.

— Агов! — наказав він. — Відведіть його вниз!

Блад пішов вниз до шкафу та, а звідти до люку, що вів у морок трюму, де повітря просякло запахом смоли й канатів. Відтак рушив на корму і розчахнув двері в простору кают-компанію, і за ним пішли ще з десяток людей, штовхаючи зв’язаного іспанця. Сюди пішов би кожен, хто був на борту, але за капітановою різкою командою деякі залишились на палубі з Хаґторпом.

У кают-компанії стояли три зарядженні кормові суднові гармати, висунувшись в отвори жерлами — саме так, як їх залишили іспанські артилеристи.

— Ось, Оґле, робота для тебе, — кинув Блад, та почекав, поки огрядний навідник підійшов, проштовхуючись уперед через купку здивованих людей. — Відкоти її назад.

Коли наказ було виконано, Блад поманив тих, хто тримав дона Дієґо.

— Прив’яжіть його до жерла гармати! — наказав він і, поки вони виконували цей наказ, повернувся до решти: — А ви приведіть іспанських полонених. А ти, Дайку, біжи нагору й накажи підняти прапор Іспанії.

Дон Дієґо, тіло якого вигнулося дугою, затуляючи жерло гармати, а ноги були прив’язані до лафета, втупив пекучий погляд у Блада. Людина може не боятися померти, але навіть найбезстрашнішу людину може вразити той шлях, яким смерть приходить до нього.

З піною на губах він кидав богохульства й образи просто в обличчя свого мучителя:

— Нікчемний варвар! Дикун! Окаянний єретик! Тобі замало, що ти можеш вбити мене якось по-християнські?

Лице капітана скривила зла посмішка, перш ніж він повернувся, щоб зустріти п’ятнадцятьох закованих у наручники іспанців, яких вели до нього.

Ідучи, вони чули крики дона Дієґо, а тепер із жахом побачили його тяжке становище. З гурту в’язнів з болісним криком ступив наперед миловидний смаглявий юнак, який манерами й одягом виділявся серед своїх супутників.

— Батьку!

Звиваючись у руках англійців, які поспішили схопити його, він заклинав і небо і пекло відвернути цей кошмар, нарешті повернувся до капітана