О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

як би її подруга, легенька й тендітна, немов листок, не відлетіла від них, коли зв'язок із світом у неї ще послабшає.

Старий Берман з червоними очима, які помітно сльозилися, галасливо виявив свою зневагу, знущаючись із таких ідіотських вигадок.

— Що, – кричав він з жахливим німецьким акцентом, – хіба ще є такі дурні, щоб умирати через листя, яке осипається з клятого плюща? Вперше чую. Ні, не хочу позувати для вашого йолопа відлюдька! Як це ви дозволяєте їй забивати голову такими дурницями? Ах, маленька бідолашна міс Джонсі!

— Вона дуже хвора й зовсім знесилена, – сказала Сью, – а від високої температури ще наче й схибнулася, бо в голові у неї повно всяких химер. Гаразд, містере Берман, якщо не хочете позувати мені, то й не треба. Просто я думаю, що ви гидкий старий… старий базіка.

— Ви справжня жінка! – загорлав Берман. – Хто каже, що я не хочу позувати? Ану вперед. Я йду з вами. Півгодини я– намагаюся пояснити, що готовий позувати. Боже мій! Тут зовсім непідходяще місце хворіти такій гарній дівчині, як міс Джонсі. Колись я намалюю шедевр, і ми всі виберемося звідси. Їй-бо, виберемося!

Джонсі спала, коли вони піднялися нагору. Сью опустила штору аж до підвіконня й знаком веліла Берманові пройти в другу кімнату. Там вони зупинилися біля вікна й з острахом подивилися на плющ. Потім мовчки перезирнулись. Надворі вперто йшов холодний дощ із снігом. Берман у старій синій сорочці, зображаючи відлюдька-золотошукача, всівся на перекинутому догори дном чайнику, що правив за скелю.

Наступного ранку, прокинувшись після короткого сну, Сью побачила, що Джонсі не зводить сумних, широко розплющених очей із опущеної зеленої штори.

— Підніми її, я хочу подивитися, – пошепки наказала Джонсі.

Сью стомлено послухалась.

Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднів листок плюща. Один-єдиний. Темно-зелений біля стебла, але з жовтизною, тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі.

 — Це останній, – мовила Джонсі. – Я думала, він неодмінно впаде вночі. Я чула, який був вітер. Сьогодні він упаде, тоді й я помру.

— Та бог з тобою! – сказала Сью, схиляючись змученим обличчям над подушкою. – Подумай хоч би про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що буде зі мною?

Джонсі не відповіла. Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв'язували її з подругою і всім земним.

День повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, коли настала ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах.

Коли розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору.

Листок плюща був ще на своєму місці.

Джонсі лежала й довго дивилась на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон.

— Я була поганим дівчиськом, – сказала Джонсі. – Щось примусило цей останній листок залишитись там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх – хотіти вмерти. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону й молока з портвейном… Або ні, принеси спочатку дзеркало, потім обклади мене подушками – я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш їсти.

Через годину вона сказала:

— Сьюді, я сподіваюсь намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор.

— Шанси рівні, – сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – і ви виграєте. А тепер я повинен навідатися ще до одного хворого, тут унизу. Його прізвище Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але сьогодні його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше.

Наступного дня лікар сказав Сью:

— Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд – і більше нічого не треба.

А надвечір того ж дня Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, умиротворено плетучи дуже синій і зовсім непотрібний вовняний шарф, і однією рукою – разом з подушками та плетивом – обняла подругу.

— Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко, – сказала вона. – Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер Берман. Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. Його черевики й одяг геть промокли й були холодні як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.

Примітки

1. Дорогий ресторан у центрі Нью-Йорка.

Провісник весни

Задовго до того, як у грудях тюхтіюватого селюка виникне передчуття весни, городянин уже твердо знає, що богиня у зеленому вбранні знову зійшла на свій престол. Сидячи між чотирьох кам'яних стін, він снідає – їсть яйця та грінки – і читає у вранішній газеті всякі весняні повідомлення.

Бо колись вісником весни була поява в нас особливо ніжних почуттів, що з'являлися в нашому серці, а тепер їх замінило агентство Ассошіейтед Пресе.

Спів першої коноплянки в Хакенсаку; зелене вбрання кленів у Бенінгтоні; котики на вербах уздовж головної вулиці в Сіракузах; перший ураган в Сент-Луїсі; лебедина пісня лонг-айлендської устриці; песимістичний прогноз щодо врожаю персиків у Помптоні (штат Нью-Джерсі); поява на озері біля станції Білджуотер прирученої дикої гуски з переламаною лапою; підла спроба Аптечного тресту нагнати ціну на хінін, викрита членом конгресу Джінксом; перша розбита блискавкою тополя, під якою екскурсанти шукали захисту від грози; перше скресання криги на річці Аллегейні; фіалка біля моху, що її знайшов у Раунд-Корнерсі наш кореспондент, – ось які ознаки пробудження природи передає телеграф мудрому місту, тоді як фермер на своїх сумних полях бачить іще лише повновладну зиму.

Але