Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Але ж я зовсім не Генрі Фонда! — заволав майор Майор тремтячим од гніву голосом. — І я зовсім на нього не схожий. А коли б навіть і був схожий — що з того?

— А нічого. Саме це я й намагаюсь вам пояснити, сер. Просто ви і майор Д’юлап — це не одне й те саме.

І то була правда, бо наступного разу, коли майор Майор одійшов од стойки і попрямував до загального столу, його на півдорозі зупинила непроникна стіна ворожості, тож він так і стояв би скам’янілий посеред зали з тацею в тремтячих руках, якби йому на порятунок не кинувся Майло й не відвів безпорадного майора до персонального столика.

Відтоді майор Майор упокорився своїй долі і завжди їв у самотині, сидячи спиною до інших. Він був певен, що вони образились на нього за те, що він начебто гордує ними, відколи став командиром ескадрильї, і вважає негідним для себе їсти разом з ними. Скільки він перебував у їдальні, стільки там стояла мертва тиша, ніхто не промовляв ані слова. Невдовзі він помітив, що більшість офіцерів уникають їсти одночасно з ним, тож усі зітхнули з полегшенням, коли він перестав відвідувати їдальню, наказавши подавати йому прямо до трейлера.

Майор Майор почав підписувати офіційні папери прізвищем Вашінгтона Ірвінга на другий день після того, як у нього зненацька побував перший сіайдист, який розпитував по секрету, чи не знає він, хто у шпиталі робить таке з листами, — от і подав ідею. Посада командира ескадрильї була для майора Майора обтяжлива й нудотна. Зайнявши її, він і гадки не мав про те, до чого вона зобов’язує, хіба що підписувати офіційні папери ім’ям Вашінгтона Ірвінга та слухати брязкіт підков, що їх цілими днями кидав на кілочки під самим вікном штабного намету майор …де Копитляй. Майора Майора невідступно переслідувало відчуття, що він занедбує якісь надзвичайно важливі обов’язки і що рано чи пізно йому про це нагадають. Свій кабінет він залишав тільки в разі крайньої необхідності, бо терпіти не міг, коли хтось на нього дивиться. Час од часу одноманітність майорового життя порушував якийсь із офіцерів чи рядових, що їх пускав до нього сержант Трезор для вирішення того чи іншого питання, з яким майор Майор, ясна річ, справитися був неспроможний і тут же відсилав небажаного гостя назад до сержанта Трезора для «вжиття доцільних заходів».

Те, що входило до майорових обов’язків командира ескадрильї, виконувалося, здається, само по собі, без усякого втручання з його боку. Майорова зневіра зростала з кожним днем. Часом майор Майор усерйоз намірявся піти до капелана й одкритися з усіма своїми нещастями, але його тут же зупиняла думка, що капелан аж надто обтяжений власними клопотами, щоб майор ще додавав йому своїх. До того ж він не був певний, що командири ескадрилей мають право користатися з послуг капеланів.

Так само не було в нього певності і щодо майора …де Копитляя, який, коли не виїздив орендувати квартири чи викрадати італійських кухарів, не мав нагальнішої, ніж кидання підків, роботи. Майор Майор іноді цілими годинами уважно стежив за підковами, які то глухо гепали на землю, то, навпаки, лунко дзенькали, чіпляючись за вбитий у землю сталевий кілочок, і його завжди вражало, що така поважна на вигляд особа не знаходить собі важливішої справи. Частенько йому навіть кортіло скласти компанію майору …де Копитляю, але він вчасно зметикував, що цілоденне кидання підків мало чим відрізнялося б своєю марудністю від підписування офіційних документів прізвищем «майор Майор М. Майор». Крім того, зовнішність майора …де Копитляя була така сувора, що він просто не наважувався наблизитись до величного старця.

Майор Майор не раз замислювався, хто з них кому підпорядкований — майор …де Копитляй йому чи він майорові …де Копитляю. Він знав, що майор …де Копитляй — офіцер-інтендант ескадрильї, та ніяк не міг збагнути, що воно таке, а відтак не міг і визначити, чи це господь ощасливив його, давши поблажливого начальника, чи покарав, пославши недбайливого підлеглого. Він не хотів розпитувати про це сержанта Трезора, бо потайки боявся його, а більше порадитись було ні з ким — не з самим же майором …де Копитляєм! Взагалі мало хто в ескадрильї наважувався підійти до майора …де Копитляя й заговорити з ним, а єдиний сміливець, котрий якось торкнувся його підкови, наступного ж дня зліг із таким приступом п’яноської лихоманки, якого ніколи не бачили й не чули не тільки Гас із Весом, а й навіть сам Док Дайлік. Ніхто не сумнівався, що цією хворобою покарав бідолашного зухвальця сам майор …де Копитляй, хоча ніхто й не міг би пояснити, як він це зробив.

Більшість офіційних документів, що надходили до майора Майора, аж ніяк його не стосувалися. В цих паперах, як правило, було посилання на якісь інші повідомлення, що їм передували і яких майор Майор ніколи й у руках не тримав. Піднімати й вивчати архів теж не було жодної рації, оскільки кожен новий документ зобов’язував його не зважати на всі попередні. Коли майор Майор був у гарній формі, він міг за одну хвилину розписатись на двадцяти різних циркулярах, кожен з яких зобов’язував його не брати до уваги всі інші. З великої землі, із штабу генерала Штирхера, щодня надходили просторікуваті циркуляри під бадьорими напутливими гаслами, як-от: «Хто зволікає, той час гає» або «Акуратний — святому брат».

Послання генерала Штирхера щодо акуратності та зволікання так вражали майора Майора, що він звільняв свій стіл од них якомога швидше, аби не здаватися самому собі негідним воловодою. Увага майора Майора затримувалась лише на поодиноких документах, що стосувались того бідолахи молодшого лейтенанта, який загинув під час нальоту на Орв’єто менш ніж через дві години після свого прибуття на базу і чиї наполовину розпаковані речі досі лежали в Йоссар’яновім наметі. Оскільки бідолашний лейтенант доповів про своє прибуття не в штабі ескадрильї, а в оперативному відділі, сержант Трезор вирішив, що спокійніше буде на всі запити відповідати, що вищезазначений лейтенант до ескадрильї взагалі не прибував. Із тих поодиноких паперів, що стосувались його особи, можна було зробити висновок, що лейтенант без сліду розчинився в повітрі; в певному розумінні саме так воно й було насправді. А загалом кажучи, майор Майор був навіть радий, що йому приносять на підпис різні казенні папери: сидіти з ранку до вечора за письмовим столом і підписувати папери куди приємніше, ніж сидіти з ранку до вечора за письмовим столом і нічого не підписувати! Хоч і не бозна-яке, але все-таки