Франц Кафка - Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

— О, нарешті й ви, хвалити Бога!

— Завше ти спізнюєшся!

— Чого це я?

— А хто ж?! Не хочеш із нами, то сиди вдома!

— І не подумаю!

— Що? Не подумаєш? І як лишень у тебе язик повертається?!

Ми сторчголов пірнали у вечірні сутінки. Ні дня, ні ночі для нас не існувало. Ми то наштовхувались один на одного, й ґудзики на камізельках у нас аж скреготали, наче зуби, то мчали вервечкою, тримаючись на однаковій відстані один від одного й дихаючи вогнем, ніби звірі у джунглях. Високо підіймаючи ноги й тупаючи, мов кірасири в давніх війнах, ми гналися один за одним до кінця коротенького провулку і з розгону вихоплювалися на сільську вулицю. Кількоро з нас стрибали у придорожню канаву й, щойно сховавшись у ній, уже стояли, мов якісь чужаки, вгорі, по другий бік, і позирали на решту.

— Агов, спускайтеся!

— Краще вилазьте сюди!

— Щоб ви нас поскидали? І не подумаємо! Не такі ми дурні!

— Хочете сказати, не такі ви сміливі? Чого ж поставали, боїтеся?

— Кого? Вас? Може, це ви нас поскидаєте? Та хто ж ви такі, щоб скидати нас?!

Ми йшли в наступ, нас відкидали назад, ми падали й залюбки скочувалися в порослу травою канаву. За день там усе було рівномірно прогріто, у траві ми не відчували ні тепла, ні холоду, а лише втому.

Досить було перекинутись на правий бік, підкласти під голову кулака — і тебе вже долав сон. Хотілося ще раз стрепенутись, витягти шию, підвести голову, але натомість ти провалювався у ще глибшу яму. Згодом хотілося випростати руки, розкинути ноги й підхопитися — щоб провалитись у яму ще глибшу. І так воно й тривало, і нічого іншого не хотілося.

Та коли вже ти опинявся в ямі останній, ось-ось ладен заснути по-справжньому, випроставшись на повен зріст, а головне — розігнувши в колінах ноги, як сон мов рукою знімало, і ти лежав горілиць, наче хворий, ледве стримуючи сльози. І тільки мовчки кліпав очима, коли над головою в тебе мигали чорні підошви котрогось із хлопців, який, притиснувши до боків лікті, стрибав через канаву на дорогу.

Уже досить високо підбивався місяць, у його сяйві повз нас проїздила поштова карета. Звідкілясь налітав легенький вітрець і пробирав нас і тут, у канаві; неподалік починав шуміти ліс. І тоді бажання побути самому минало.

— Агов, де ви?

— Ідіть до нас!

— Усі сюди!

— Чого ховаєшся, облиш свої дурниці!

— Хіба ви не чули, що вже проїхала пошта?

— Та ти що?! Невже проїхала?

— Ну, звісно! Проїхала, поки ти давав хропака!

— Я давав хропака? Що ти мелеш?!

— Мовчав би вже, по тобі ж видно.

— Та годі тобі!

— Ходімо!

Ми бігли табуном, декотрі з нас бралися за руки, голову доводилося тримати якомога вище, бо вулиця спускалася круто вниз. Хтось кидав бойовий індіанський клич, ноги самі пускалися в галоп, і з кожним стрибком нас немовби підхоплював вітер. Стримати нас уже не могло б ніщо, ми так навчилися бігати, що, навіть переганяючи один одного, могли згортати на грудях руки і спокійно озиратися назад.

Спинялися ми на місточку через бурхливий потік; ті, що забігли далі, верталися. Вода внизу вирувала, наскакуючи на корені та каміння, неначе був іще білий день, а не пізній вечір. Чом би не вибратися на поручні місточка? І дехто так і робив.

З-за чагарів удалині виїздив потяг, у всіх купе світилося, шибки у вікнах були, звісно ж, опущені. Хтось із нас заводив нашу вуличну пісеньку, й усі ми нетерпляче її підхоплювали. Співали ми куди швидше, ніж їхав потяг, але голосу нам було мало — на додачу ми ще й розмахували руками. Тягли ми хто в тин, хто у ворота, але всім це подобалось. Коли твій голос зливається з рештою голосів, то здається, немовби тебе зловили на гачок.

Так ми й співали — спиною до лісу, обличчям до пасажирів удалині. Дорослі в селі ще не спали, матері тільки стелилися на ніч.

Пора було розходитись. Я цілував першого-ліпшого, хто опинявся поруч, хутко потискав руки двом-трьом, котрі стояли ближче, мчав назад, і мене ніхто не гукав. Уже на першому перехресті, де хлопці мене вже не бачили, я звертав убік і пускався стежками знов до лісу. Мене тягло до міста на південь від нас — міста, про яке в нашому селі можна було почути таке:

— Ох і люди ж там! Уявляєте, ніколи не сплять!

— Чом же вони не сплять?

— Бо їх не бере втома!

— А чом же їх не бере втома?

— Бо вони дурні!

— А хіба дурних не бере втома?

— А чого б то вона їх брала?!

(Переклав Олекса Логвиненко)

Несподівана прогулянка

Увечері, коли ти остаточно, здавалося б, вирішив лишитися вдома, накинув халат, сидиш після вечері за освітленим столом і взявся за таку роботу чи таку гру, після якої зазвичай лягаєш спати, коли погода за вікном така похмура, що виходити з дому й на думку не спаде, коли ти прочапів за столом уже так довго, що, якби зараз устав і пішов, непомалу всіх здивував би, коли вже й на сходах темно, і вхідні двері внизу замкнені, а ти, попри все це, зненацька невдоволено підводишся, міняєш халата на піджак, відразу виявившись одягненим для вулиці, заявляєш, що маєш вийти, й, хутко попрощавшись, так і робиш, чим викликаєш у домашніх більше чи менше — залежно від того, наскільки поквапно ти причинив за собою двері, — роздратування, коли надворі ти опановуєш себе й усе твоє тіло відгукується на цю вже неочікувану свободу, яку дістало від тебе, особливою жвавістю, коли відчуваєш, що одним цим рішенням мобілізував усю свою рішучість, на яку тільки здатний, коли виразніше, ніж будь-коли, усвідомлюєш, що маєш-бо більше снаги, ніж потреби, щоб легко здійснити й витримати щонайрізкішу переміну, й коли ти поквапно простуєш отак довгими вулицями, тоді на цей вечір ти цілком забуваєш про власну сім’ю, вона стає чимось ілюзорним, а сам ти набуваєш надзвичайно чітких, різко окреслених рис і, щосили підганяючи себе, підносишся до свого істинного образу.

Ще виразніше все це відчуваєш, коли такої пізньої вечірньої пори навідаєш товариша — поглянути, як ведеться йому.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Повернення додому

Ви лишень погляньте, яке переконливе повітря після грози! У моїх очах постають власні заслуги й беруть наді мною гору, хоч опору я й не чиню.

Я крокую, і мій темп —