Франц Кафка - Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

цього разу також відмовили. Та ось і остання з неполадок: тіло не спадало з довгих зубців, а, стікаючи кров’ю, зависло над ямою. Борона вже хотіла була повернутися на своє попереднє місце, та, немовби сама помітивши, що не звільнилася ще від ноші, так і лишилася над ямою.

— Допоможіть же! — крикнув мандрівник солдатові й засудженому і сам схопив офіцера за ноги.

Він хотів з цього боку налягти на ноги, щоб ті двоє взяли офіцера за голову й усі разом помалу зняли його з борони. Але ті двоє ніяк не важилися підступити ближче, а засуджений навіть узагалі відвернувсь; довелося мандрівникові самому підійти до них і силоміць підштовхнути їх до голови мертвяка. І тут погляд мандрівника майже мимоволі впав на офіцерове обличчя. Воно мало такий самий вигляд, як і за життя; на ньому не було жодних ознак обіцяного спасіння: офіцер не знайшов у цій машині того, що знаходили в ній до нього; вуста його були міцно стулені, очі, в яких застигло життя, широко розплющені, погляд спокійний і впевнений, у чоло ввійшло вістря великого залізного зубця-різця.

Коли мандрівник, а вслід за ним і солдат та засуджений, підійшов до крайніх будинків колонії, солдат показав на один із них і сказав:

— Ось чайна.

На першому поверсі цього будинку була низька, видовжена, схожа на печеру зала із закіптюженими стінами й стелею, відкрита з боку вулиці на всю свою ширину. Чайна мало чим відрізнялася від решти будинків у колонії, які, окрім розкішних споруд комендатури, дуже позанепадали, проте все ж таки справила на мандрівника враження історичної пам'ятки, і він відчув владу минулих часів. Він ступив ближче, пройшов у супроводі своїх супутників поміж вільними столиками перед чайною, вдихнув прохолодне затхле повітря, що йшло зсередини.

— Старого поховали тут, — промовив солдат. — Священик відмовив йому в місці на кладовищі. Який час узагалі не знали, де його ховати, та зрештою поховали тут. Офіцер вам про це запевне не розповідав, бо цього він соромився, звісно, найдужче. Кілька разів він навіть намагався викопати вночі старого, але його щоразу проганяли.

— А де ж могила? — спитав мандрівник, не вірячи солдатові.

Обидва, солдат і засуджений, одразу вибігли наперед і, випроставши руки, показали в той бік, де, як вони знали, була могила. Вони повели мандрівника за будинок; там за кількома столиками сиділи відвідувачі. Це були, мабуть, портові робітники — кремезні чолов’яги з короткими, густими й чорними, аж лискучими, бородами. Усі вони сиділи без піджаків, у подертих сорочках — убогий, зневажений люд. Коли мандрівник підійшов ближче, декотрі з них повставали, притислися до стіни й мовчки втупилися в незнайомця.

— Це — чужоземець, — зашепотіли довкола, — він хоче побачити могилу.

Вони відсунули набік один зі столиків, під яким справді виявився надгробок. Це був простий камінь, досить невисокий, щоб його можна було сховати під столиком. На камені стояв напис, зроблений дуже дрібними літерами, і мандрівник, щоб його прочитати, мусив стати навколішки. Напис промовляв: «Тут спочиває вічним сном старий комендант. Цю могилу йому викопали й поставили цей камінь його прихильники, які наразі не можуть назвати своїх імен. Існує пророцтво, що через певну кількість років комендант воскресне і з цього будинку поведе своїх прихильників відвойовувати колонію назад. Вірте й чекайте!» Коли мандрівник прочитав це й підвівся, то побачив, що чоловіки обступили його й усміхаються так, ніби прочитали разом із ним напис, він видався їм смішним, і тепер вони закликають гостя приєднатися до їхньої думки. Мандрівник прикинувся, мовби нічого не помітив, роздав кілька монет, зачекав, поки могилу прикриють столиком, вийшов із чайної й попростував до порту.

А солдата й засудженого затримали в чайній знайомі, яких вони там зустріли. Та ці двоє, схоже, хутко тих знайомих спекалися, бо не встиг мандрівник дійти ще й до середини довгих сходів, що вели вниз до човнів, як вони вже кинулися за ним навздогін. Мабуть, хотіли в останню хвилину змусити мандрівника взяти їх із собою. Поки мандрівник домовлявся біля води з човнярем, щоб той перевіз його на судно, солдат із засудженим, не зважуючись гукати, мовчки мчали сходами вниз. Та коли вони збігли на причал, мандрівник уже сидів у човні й той саме відходив від берега. Вони встигли б іще скочити в човен, але мандрівник узяв із днища важку вузлувату линву й, посварившись нею, стримав їх від цього стрибка.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Із збірника «Споглядання»

Діти на вулиці

Я чув, як за ґратчастою садовою огорожею торохтіли вози, а часом і бачив їх крізь прогалини серед крон, що ледь-ледь погойдувались. Ох, як же лунко потріскували того спекотного літа дерев’яні шпиці й голоблі! Трударі поверталися з поля і так реготали, що просто сором було слухати.

Я сидів на невеличкій гойдалці між деревами в саду своїх батька-матері й відпочивав.

А за огорожею не вгавало життя. Пробігли й умить зникли діти; гарби з чоловіками й жінками на снопах та полудрабках відкидали довгі тіні на клумби; а надвечір на очі мені трапився чоловік, що неквапно прогулювався з ковінькою, і кілька дівчат, які попідручки простували йому назустріч, привіталися й дали дорогу, відступивши на поросле травою узбіччя.

Потім зграйкою бризок з дерева спурхнули пташки; я перевів на них погляд і побачив, як вони вмить шугнули в небо, і мені вже здалося, ніби то не вони злітають угору, а я провалююся вниз; відчувши слабкість, я міцно вхопився за мотузки й почав легенько погойдуватись. Та невдовзі вже повіяло прохолодою, в небі замість пташок замиготіли зорі, і я почав розгойдуватись дужче.

Вечеряв я при свічці. Раз у раз лягаючи ліктями на стіл, я стомлено дожовував бутерброд. Теплий вітер напинав ажурні, з великими вічками фіранки, і часом хто-небудь, проходячи під вікном, обіруч притримував їх, щоб краще мене розгледіти й перемовитися зі мною. Тоді свічка здебільшого швидко гасла, і в тьмяному димку від ґноту ще якусь хвилю роєм вилася мошва. Якщо за вікном хто-небудь про щось мене питав, я дивився на нього так, як дивляться на далекі гори чи просто в порожнечу, та й того, хто питав, навряд чи цікавила моя відповідь.

Та якщо потім хто-небудь влазив у вікно й казав, що всі вже зібралися перед будинком, то я зітхав і, звісно ж, підводився.

— Чого ти так зітхаєш? Що сталося? Таке страшне лихо, що його вже не поправиш? Тепер ми від нього вже ніколи не вичухаємось? Невже ж таки все пропало?

Та