Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

вікном на липи і квітник. Швидко перебігла її і ввійшла до кімнати батьків. Але тут батька не застала, тому перейшла дальше до просторої гостинної, з двома вікнами, прикрашеної вишивками й килимами, здебільша її роботи. На стіні від сіней, де не було ні дверей, ні вікон, висіла різнородна зброя пана Олешича, його батька та його предків. Цілий арсенал. У кутку стояв повний панцерний виряд із наручниками, наголінниками та шоломом. Робило це здалека враження, немов би справжній, живий лицар із давніх часів, утомившися дорогою, сперся об стіну, щоб припочити.

На стіні, на великому дорогому перському килимі, висіли по боках два півпанцері, з яких один був гарної, — чистої мілянської роботи. Довгий, тяжкий, обосічний меч, із головнею на обидві руки, висів на середині килима, а поруч нього розмістилися шаблі в багатих піхвах, ятагани, кинджали, лук зі сталі та слонової кости, арбалет, довгі, золотими бляшками викладені турецькі пістолі, пістолі італійської роботи, семип’яденні турецькі самопали, німецькі мушкети, рушниці, вироблювані в Англії, скромні з вигляду, але незрівняні в якості, оздобні роги на порох, сагайдак, повний пернатих стріл та й інша зброя, що губилася між іншими.

В куті, з другого боку тієї ж стіни, на зручно оздобному стільці лежало кованим сріблом прикрашене бойове сідло та багатий виряд на коня. Був це куток батька. Христя шанувала його, а він сам гордився ним, як реліквіями, що свідчили про багату минулість колись можного, тепер зубожілого старинного роду.

Батька й там не було.

Христя пішла в город, заглянула до пасіки, потім стежкою серед лип пустилася аж до лісу, розглядаючись на дорозі й не зустрічаючи нікого.

Знайшла батька тільки по другому боці хати біля стога, де саме складали висушене на сіножаті сіно. Взяла його під руку і обидвоє рушили додому. Коли минули густі кущі черемшини і серед лип побачили білий дім перед собою, Олешич пристанув.

— Кращого кутка, Христю — промовив — як оте наше Загір’я, не легко знайти. Бідне то, ялове, пісок та ліс, але я того не віддав би за жадні панські фортуни. Для чужих, воно, доню, не лакомий кусок, але для мене дорожче, ніж усі чорноземи, що вщерть просякли неповинною кров’ю. Тут у нас немає ні зависти, ні злоби, ні ложі; ми тут усі, як браття, як ближні, як одна велика родина.

Попри два муровані, вибілені стовпи ступили на кам’яні сходи, які вели до ґанку, де вже чекала їх пані Олешичева.

— Мама жде! — всміхнулася Христя.

— Жде і гнівається, що не приходите. Обід стигне. Ходіть уже раз!

Але пан Олешич не спішився. Вийшов поволі сходами на ґанок, прийшов до жінки й обняв її однією рукою.

— Чи бачиш, мамо, скільки бджіл злетіло тут на наші липи? Гудять та гудять! А меду вже в пнях!.. Від долу догори. Все заложено!

— Треба буде нових бочок на мед, бо тамті вже повні.

— Так, тільки хто їх зробить?

— До Світенка дай.

Олешич похитав головою.

— Світенка нема.

— Де ж він?

— Поїхав з іншими.

— Куди?

— У Бар. Олешич присів на ослоні і став пересувати рукою по різьбленах штахетках ґанку. Тільки по хвилині став говорити далі.

— У Бар поїхали. Інші в Житомир. Щось твориться...

Жиди втікають до міст, польська шляхта також, а що нам робити?

Пані Олешичева стала старанно стріпувати неіснуючі порошинки на своєму фартушку.

— Бог милосердний — промовила. — Скільки то воєн було, скільки разів татари нападали, а Загір’я все те минало. Ні тут доріг, ні тут багатств, ні грабувати нема що. По що підуть? Прошумить буря кудись боком і знову стане тихо. Я думаю про Адама. Де він то і що з ним? Жадної вістки не було. Боже, Боже, дай, щоб він цілий вернувся з тієї біди.

— Страшні речі говорять люди — промовив по хвилинці мовчанки Олешич — про Кривоноса й інших отаманів, що тут прийшли з руки Хмельницького. Тепер іще більше занепокоїлись, коли рознеслася вістка, що князь Вишневецький перейшов із Білорусі сюди. Один палить, руйнує, нищить. Другий катує винних і невинних. У Тульчині князя Януша Четвертинського повстанці жорстоко замордували, його жінку, княгиню зі собою забираючи. Немирів уже перед трьома тижнями впав у руки Кривоноса. Кажуть, що всі жиди, які там схоронилися, погинули. А було їх там, кажуть, багато тисяч. Тепер ізнову свіжі вістки: Житомир зайняв князь Вишневецький. Люди говорять, що він хоче йти на Брацлавщину, до тих великих маєтків князів Збаразьких. Князя Збаразького, як знаєш, нема вже кілька років між живими, і його дітьми та маєтком опікувався Вишневецький. Коли так, то хто знає, чи його дорога не піде через Загір’я, бо сюди найзручніше.

Пані Олешичева відвела очі від свого фартушка й піднялася з лавки.

— Ходіть уже їсти. Бог із нами. Бог із Адамом. Бог рішить усе, не ми.

Ніхто з них не сподівався, що це рішення прийде так нагло й неждано.

У Барі

Поволі вставало червоне сонце над димами й згарищами Бару. Дим із передмість, які стояли в огні, мішався з раннім туманом, що підносився з численних ставів довкола твердині й тяжко клався на заніміле місто. По вулицях мертві тіла людей і коней загороджували дорогу. Розбиті вози, гармати, поламана та понівечена зброя, купи сіна, гною від довгого постою кінних частин валялися кругом. Біля брам та мурів міста й замку, там, де йшов найзавзятіший бій, лежали цілі купи людських тіл. Кров обох народів, мішана здавна, змішалася тут докладно. Місцями по обдертих трупах не можна було пізнати, хто він: українець, чи поляк, козак, чи оборонець твердині.

Тяжкий сморід підіймався над цілим містом. По порожніх хатах, без вікон, без дверей, без мешканців, гуляв безкарно вітер, снувалися здичавілі собаки. Страшна мара знищення та смерти взяла в свої обійми недавно ще таке людне й таке багате місто. На ставах, які з трьох боків оточували барську твердиню, плавали ще покинуті, порозбивані сплави та гуляй - городини, при помочі яких повів Нечай приступ на місто. В місцях, де доступу до міста боронила драгунія королевича, труп лежав на трупі — густо. По ставах плавали ще тіла, посинілі, набряклі, вонючі, затруюючи воду й повітря. На всьому лежало жахливе тавро воєнного страхіття.

— “Заки дійду до Паволочі, Бар мусиш узяти!” — казав Хмельницький. І справді. Заки гетьманські війська дійшли до Паволочі, Бар упав. Упав у жорстокій