Борис Дмитрович Грінченко - На Розпутті

але бачив, що се життя накидає на його деякі обов'язки, і воно йому огидло. Так було з Гордієм духовним, але був ще й Гордій - тіло. Се тіло казало: коли я мушу вмерти, то принаймні хоч поки живу, бажаю, задовольняти всі свої потреби і найбільшу - кохання. Те, реальне кохання: задовольнення з жіночого тіла, з його краси, вроди, з його пишних форм. Гордій, як стародавній грек, любив красу в людському тілі і розумів Ренанову [9] думку, що найдосконаліша форма краси людської се жіноче тіло. І він хотів мати це тіло, хотів упитися втіхою з їм - він хотів мати в Ганні коханку, а не жінку. А її тиха, спокійна, трохи бліда, може, натура зовсім не підходила до цього. Вона могла кохати і бути гарною жінкою, але коханкою мала силу бути тільки місяць чи два. Далі їй уже хотілося щоденно-тихого, лагідного життя, хотілося з колисковою піснею на устах звивати тепле, але тісне кубелечко на сімейне життя. А Гордій і досі поривавсь до якоїсь далекої мети, і йому хотілося коханки, що йшла б поруч з ним до бою, а потім п'янила б його своїм коханням. Або такої, і день і ніч воркувати з нею, щоб вона не могла на світі прожити без його помочі, без його повсякчасної оборони, щоб він носив її як дитинку на руках - от як Дора у "Давиді Копперфільді", [10] але тільки не така дурна та вередлива. А Ганна не була ні тим ні сим і могла бути тільки вірною дружиною в тихому сімейному кубелечку. І Гордієві надокучила Ганна, і він не знаходив з нею навіть того щастя дочасного, земного, про яке він думав.

Ось через віщо Гордій та Ганна жили вкупі, стрівалися й розмовляли, навіть здебільшого як чоловік з жінкою жили, але все це була сама декорація, що ховала за собою безладдя. Тим і не диво було, що Гордій часом по кілька днів не озивавсь до Ганни, не казав їй тих навіть нічого не вартих фраз: про синів ніс удряпнутий або про чай абощо... Щодо інших розмов, то вони зрідка хіба розмовляли про літературу політику, чи про яку іншу річ, таку саме далеку від їх особистого життя. Хіба як хто чужий заходив до їх, то тоді при йому розмовляли охочіше, як добрі друзі, але не на самоті... Те, що вони могли одне одному сказати, здавалось їм не вартим щоб його казати; а те, що варте було і що треба його було зати, того вони вимовити не мали сили. І вони мовчали...

Важко було так жити. Ганна часто плакала, мучилась, сплячи ночі, але зарадити лихові не могла. Вона мало розуміла через віщо це все так сталося. А зрозуміти вона хотіла, і вся її гордість обурювалася проти такого життя. Спершу вона думала, що тут якесь непорозуміння і що досить вияснити те непорозуміння і життя у їх тоді одміниться. І вона збирала всю силу і питалася в Гордія: через віщо се так? Що вона йому зробила, що він став до неї такий? Але щоразу з таких питань нічого путнього не виходило.

- Що я тобі зробила, що ти став такий? - питалася Ганна.

- Ти мені нічого не зробила,- відмовляв Гордій.

- Але ж ти сумний і похмурий, і від тебе слова не почуєш. Чого ти сумуєш чи сердишся?

- Та нічого нема, голова болить,- одмовить Гордій, і на тому розмова кінчається. Але часом і не кінчалася. Часом Гордій кидав Ганні який докір - що-небудь не так вона зробила, яку дурницю. От, на питання про те, чого ти сумний чи сердитий, скаже:

- А чого ж ти не зважаєш на мої слова?

- Як?

- Я ж казав, щоб ти не держала більше ції наймички.

- Але ж, Гордію, вона гарна дівчина і працьовита.

- Та розумієш же ти, що її батько своїм ходінням та своїми випрохуваннями увірився мені! Ну, та я вже про це багато говорив і говорити більше не хочу, бо завсігди так буває, що тебе не впевниш.

- Завсігди? - дивується Ганна.- А коли ж то так ?

- Та ось, наприклад, хоч би...- і Гордій каже приклад: один, другий. Ганна відповідає, починаються від обох докори, а тоді сльози Ганнині. Сліз Гордій страшенно не любив, обурювавсь проти їх, хоча йому й шкода було Ганни. Він починав її розважати, і вся спірка кінчалася згодою,- не довгою, звісно. Зараз же, з другого ж чи з третього дня стара холодність потроху запановувала і панувала до нової такої сварки.

Ганна помічала, що й сама вона відмінилася до Гордія. Перше палке кохання зникло десь навіки; нове, тихе сімейне Гордій одкидав, не хотів його. Це мучило Ганну і вбивало її почування до чоловіка. Та вона цього не помічала, ще поки...

Душевна Гордієва борня їй була мало відома: вони один од одного ховали свою душу. Але все ж про дещо Ганна догадувалась, бачивши, як Гордій часом мучиться. В такі хвилини їй невимовно жалко його, хотілося підійти до його, приголубити, розважити; але першого холодного погляду Гордієвого було досить, щоб вона не зважилася це зробити. Вона знову ховалася сама в собі і так жила. Навіщо? Вона про се не питалася так, як Гордій, бо хоча не була дуже релігійна, але ніколи не губила віри, прищепленої до неї ще змалку. А ця віра в те, що єсть щось вище і од його залежить усе, запомагала їй у тяжкому житті. Не бачила, яким способом могла порадити собі, але вірила, що ще може все на добре повернутися, і вона сподівалася... Але силкувалася менше думати про се і тим залюбки вкидалась у роботу, панькалася з дитиною, коло хатнього господарства, ходила до знайомих селян запомагати хворим тощо. Але все це, звісно, тільки трохи і тільки на деякий час затуляло від неї справжнє важке її становище.

Гордієві ж ця зима особливо далася взнаки, ніколи ще так тяжко йому не було. Вага була така велика, що в його з'являлися думки вийняти з шухляди в столі револьвер і скінчити все це відразу. Але мов якась таємна рука ще спиняла його. Ще була надія, маленька надія: а може?.. А може, я ще знайду, чого шукаю, може, я ще матиму відмову? Ця надія та жива життєва сила, що ніколи вона не покидає незбожеволілої людини, спиняла йому руку. Але все ж інша сила так