Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

напереваги, зводять вниз вуличкою Іоанна Предтечі, камінні сходи не мають кінця, до смерті ще далеко, ще треба перейти ріку і стати під скалою; ноги в полковника не тремтять, він рівно йде кладкою, а за нею скала, і він спирається спиною об холодний граніт. Лунає команда «вогонь!», та пострілів не чутно, гайдамаки не насмілюються вбивати героя; до засудженого підступає охоронець Петлюри й стріляє впритул. Ми з Любкою зупиняємося на місці страти, де хтось поклав дві червоні троянди…

Героїка і ганьба проступають з-під тиньку на храмовій стіні нашої історії. А пісня лунає, звістує світові історичну правду — то із Кам'янця-Подільського, зі столиці УНР, якій залишилося для владного існування ще кілька днів, вирушає у невідомість Українська республіканська капела Олександра Кошиця, й сто самовідданих мужів пронесуть по безмежному світу славу й неславу України.

У солодкій дрімоті крізь заплющені повіки до мого внутрішнього зору раптом втискається білина стіни — чи то хатньої, чи то музейної, — а на ній з портрета в гебановій рамці дивиться на мене знайома з дитинства парсуна суворого отамана в смушевій високій шапці з тризубом над чолом, у шкірянці, перехрещеній на грудях ремінними портупеями; в нього суворе обличчя, грізно заломлені похмурі брови, стиснуті уста й міцне підборіддя; і я згадую, що вперше його побачив на знімку в довоєнній Українській загальній енциклопедії — то незрівнянний характерник, генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник, про якого я ще хлопчиком думав, а нині переконаний: якби то він очолив тоді всі українські збройні сили…

О, якби то він — але ж не дав Господь — підпорядкував собі полки Зеленого, Григоріва, Волоха, Мамая, Божка, Махна й самого Петлюри, то не тинялися б по європейських задвірках Грушевський, Винниченко, ті ж Махно й Петлюра, і, певне, здиміла б навіки з нашої землі червона сарана.

Він, коли вибухла Лютнева революція, і ще не вся Україна вміла назвати своє родове ім'я, вийшов у чині царського підпоручника до тисяч солдатів, які зібралися на віче на Сімферопольському майдані, не знаючи, до кого й з ким іти, за що воювати, й вигукнув: «Є серед вас українці?» І коли піднялося з десяток рук, він знову запитав: «А малороси є?»

І побачивши, як майже третина солдатів замахала руками, посміхнувся і спитав утретє: «А може, ви хохли?» — й над головами затріпотіли тисячі рук. Тоді Тютюнник подав команду лаштуватися в колони по чотири — і кроком руш! — повів шеститисячний український полк імені Петра Дорошенка в революцію.

Отаман Юрій Тютюнник привів на Звенигородщину вимуштроване в боях світової війни добірне військо саме в той момент, коли Винниченко дав наказ роззброїти полк імені Павла Полуботка, бо, мовляв, не гоже нам стріляти в єдинокровних братів, й коли ті єдинокровці змасакували загін студентів під Крутами, Тютюнник зайняв оборону Звенигорода перед бандою Муравйова, розгромив її, очолив Залізну дивізію і на день Злуки 22 січня 1919 року вийшов із найдобірнішим в Україні військом на Софійський майдан, щоб стати пліч-о-пліч з Головним Отаманом. Однак Петлюра, який приймав парад, удав, що того війська й не бачить.

Я нині розкриваю стару енциклопедію, щоб глянути на парсуну залізного отамана, і думаю собі: який то фізично й духовно здоровий був рід Тютюнників! Я товаришував з племінниками отамана — письменниками Григорієм і Григором Тютюнниками, вони теж були отаманами в літературі, доля їхня була геть схожою на долю безшабашного дядька: тільки-но стали на свою тверду дорогу на полі письменства, як і отаман Тютюнник у мілітарії, Бог забрав їх до себе, ніби спам'ятався, що зарано послав таких здольних мужів в Україну — чей вона ще не готова їх прийняти, слухатися і підкорятися їхній волі, й полишив Усевишній Україну без них — нехай вона ще визріє. Юрія Тютюнника розстріляли більшовики, коли йому було тридцять вісім літ, знаменитий романіст Григорій помер від воєнних ран у сорок два роки, а неперевершений новеліст Григір, не витримавши цькувань совєтських гайдуків, покінчив із собою в сорок сім…

Після двох зимових походів на Україну проти большевії полководець Юрій Тютюнник зійшов із бойової сцени: ганебно втік на коні з-під Базару, залишивши перед кулеметами Котовського триста п'ятдесят дев'ять своїх вояків, заховався у Львові і замешкав зі своїм штабом біля парку Еллінського.

Уже без війська, в своїй уяві, готує він нове антибільшовицьке повстання, ніби й не знає про те, що його військо давно інтерноване у польському Каліші; більшовицька розвідка підсилає до нього агентів, чекіст-провокатор Заярний входить у довір'я Тютюнника: намовляє його перебратися в Україну, де на нього нібито чекають готові до повстання підпільники. Отаман Тютюнник перепливає через Дністер, та замість підпільників потрапляє просто в руки комісарові ДПУ Балицькому… Більшовики ще трохи забавляються з колишнім грізним отаманом, надівають на його голову блазенський ковпак: втішаючи переможців, Тютюнник сам себе представляв у фільмі Олександра Довженка «Звени-гора», та, видно, у творі великого кіномайстра невільний актор ще раз показав ворогам своє справжнє обличчя.

У грудні 1929 року Юрія Тютюнника наздоганяє давно призначена для нього куля — у московській Бутирці. І того самого року бойовий побратим колись славного генерал-хорунжого Євген Коновалець створює Організацію Українських Націоналістів, яка за п'ятнадцять років очолить десятилітню війну УПА проти московської окупації.

Із напівсну будить мене Михайло — уже розвиднілося. Він залишає мене на господарці і йде до Тані, я ж присуваю до себе Михайлів рукопис.

Розділ чотирнадцятий

Війна ще буде!

(Із Михайловых записок)

1 листопада 1928 року з холодного туману висипався на Львів сивий недосвіток. Зжухлі травинки перед собором Св. Юра закосичилися колючим інеєм, й рівна доріжка, що перетинала митрополичий сад, спинаючись від резиденції Владики до притвору храму, встелилася візерунчатим килимком опалого козолисту. По цьому путівцю монастирські послушники витрутили візок із спаралізованим Кир-Андреем до церковних сходів і винесли його на паперть. Преосвященний поблагословив мирян, які заповнили подвір'я собору і просторий майдан поза кам'яною огорожею; тисячоголова громада прихожан німотно слухала проповідь митрополита й підносилася д'горі серцями, укріплюючи свій дух вірою в кращу долю зневоленого люду.

А говорив митрополит Андрей Шептицький про невмирущість чину славних українських лицарів, які поклали голови за незалежність Галичини й за синьо-жовте знамено, що десять років тому замайоріло на шпилі Народного Дому, — і хай пом'яне Господь у Царстві своїм загиблих у боях за Львів і нині, і присно, і вовіки віків, а живі борці на знак нашої нездоланності нехай віддадуть у цей день священний прапор у руки Св. Юрієві, який