Василь Миколайович Шкляр - Маруся

Натовп є натовп, сказав Кравс, він некерований. Але яка була необхідність стріляти в мирних людей?

Бредов запевнив його, що денікінські солдати не стріляли в киян, то була провокація большевиків. Потім ні сіло ні впало сказав:

— Так ілі іначє ваші войска далжни пакінуть ґород.

— Це неможливо, — сказав Кравс. — Ми визволили місто від большевиків і несемо відповідальність за його безпеку. Тому пропоную стримати будь-які ворожі кроки. Давайте вишлемо своїх відпоручників, які повідомлять про це наші війська.

— Всьо ето мишіная возня, — відповів Бредов. — Ви должни пакінуть ґород. А демаркаціонную лінію ми нарісуєм.

Генерал Кравс, розстебнувши кобуру, різко підвівся. Усі здригнулися, не маючи сумніву, що зараз він або застрелить Бредова, або пустить кулю собі у скроню. Але Кравс, діставши револьвер, узяв його за дуло й простягнув Бредову.

— У такому разі я вважаю себе вашим полоненим, — сказав він. — Бо не розумію поведінки, яка суперечить міжнародним військовим правилам.

Лице Бредова, яке перед цим поблідло, тепер взялося хворобливою прозеленню.

— Да бросьтє ви! — сказав він, гримнув кріслом і швидко пішов до дверей. — Падумайтє харашєнько, а я зайду позже.

За ним посунув увесь його почет.

Українські старшини розгублено перезирнулися.

Кравса охопив відчай. Це була найтяжча година в його житті. З нічних вулиць міста долинали постріли. Антін Кравс зрозумів, що галицьке військо з нісенітним наказом «Не стріляти!» опинилося в пастці. Він не знав, що діялося в цей час із галицькими вояками — чи вони відступають, чи, може, роззброєні, чи їх захопили в полон. Кравса обсідали марні думки — то він шкодував, що дозволив виїхати на Хрещатик полковникові Сальському, то дивувався миролюбним запевненням генерала Штакельберга. Тепер Кравс підозрював, що й візит барона, і ця безплідна балачка з генералом Бредовим мали єдину мету — паралізувати активні дії галичан так званими мирними «переговорами», щоб у цей час обсадити Київ. Білі москалі вдалися до найпідлішого підступу, якого не міг передбачити генерал із властивим йому почуттям вояцької честі. Наслухавшись байок про шляхетність офіцерів Білої гвардії, про їхню голубу кров і кістку, Антін Кравс ще не знав, що всі ці корнети Оболєнські й поручники Голіцини перевершать у грабунках і мародерстві большевиків. Заливаючи горлянки вином і набиваючи черева реквізованою овечатиною, вони дертимуть з українського селянина останню сорочку, перекидатимуть догори дном його скрині, примовляючи: «Дєньгі бєрьом стариє, но адьожку новую».

Та поки що Антін Кравс не міг такого навіть уявити, хоча вже відчув, що доведеться воювати з іще одним ворогом, для якого не існує поняття про гідність і честь. Так, на війні всі засоби добрі, якщо вони прокладають шлях до перемоги, але ж то на війні! — коли її оголошено між противниками, а не тоді, коли ведуться переговори про боротьбу зі спільним ворогом.

Який диявольський підступ! Уже йшлося до півночі, а Бредов не повертався до зали. Кравс зрозумів, що він і тепер зволікає, аби якомога довше затримати його у своєму штабі, поки денікінці докінчать свою чорну справу. І після цього холодного здогаду Кравсом заволоділа одна-єдина думка: «Треба рятувати армію. Місто втрачене, а військо треба вирятувати будь-якою ціною». Для нього, Кравса, цієї хвилини не існує ні начального вождя Галицької армії Мирона Тарнавського, ні Головного Отамана українського війська Симона Петлюри, є тільки він, командант Центральної армійської групи, на плечі якого лягла вся відповідальність за долю армії.

— Вони, мабуть, засіли вечеряти, — сказав отаман Виметаль.

— Кістка в горло, — буркнув поручник Чехович, і в нього забурчало в животі. — Перепрошую, — вибачливо сказав він. — Від ранку ріски не мав у роті.

— Ніхто не мав, — сказав Онишкевич.

— А вони там пиячать, — сердився Чехович. — Москаль без вина не прожиє і дня.

— Думаю, що Бредов не може зв’язатися з Денікіним, — сказав Виметаль. — Тому така затримка.

Кравс мовчав. Загнаний у глухий кут, він нікого не чув, чорні думки одна по одній холодили мозок.

У коридорі почулися кроки.

Бредов зайшов поперед свого почту з миролюбним усміхом: ну, що ми тут вирішили?

Гаразд, сказав Кравс, ми залишимо місто до того часу, поки будуть домовленості на вищому рівні.

Ні, — натягнута посмішка щезла з лиця Бредова. — Спершу галичани повинні скласти зброю.

Про це не може бути й мови, відповів Кравс.

Тоді переходьте на наш бік, запропонував Бредов. Якщо ми союзники, то чому б нам не діяти єдиним антибольшевицьким фронтом?

Я не вповноважений ухвалювати такі рішення, сказав Кравс.

А якби мали такі повноваження, то погодилися б? — спитав Бредов.

Ні, відповів Кравс.

Дякую за відвертість. З поваги до вас, пане генерале, ми підготуємо прийнятну для обох сторін письмову угоду. Вона матиме чисто військовий характер і не торкатиметься політики. Ви ж цього хотіли?

Так.

Чудово. Першим пунктом запишемо, що ми визнаємо Галицьку армію екстериторіальною, а ви, зі свого боку, визнаєте Добровольчу армію регулярною.

«Назви хоч і горщиком, — згадав Антін Кравс мамине прислів’я. — Аби не в піч».

Друге, сказав Бредов. Ви свої війська виводите на лінію річки Стугна — Василькова — Кожухівки — Гнатівки — річки Ірпінь. Після підписання такої угоди всі полонені з обох сторін будуть звільнені через обмін.

Другий пункт — виведення військ на тимчасову демаркаційну лінію — був головною умовою Бредова, і генерал Кравс подумав, що порятунок армії вартий такої ціни.

За третім пунктом Бредов оголосив, що все майно, провізія, амуніція, зброя, в тому числі й три панцерні потяги, які галицькі війська захопили в большевиків, відходять денікінцям. Натомість галичанам буде повернуто увесь їхній військовий матеріал, який потрапив у Києві до рук Добровольчої армії.

Умова була вкрай принизлива, але торгуватися Кравсові не випадало. Дякувати Богу, 1-й і 3-й корпуси Галицької армії та їхні ширші штаби залишалися цілими й дієздатними.

Довелося ще годину чекати, поки угоду передрукували, перечитали, відтак обидва генерали ствердили її підписами й потисли один одному руки.

— Аднаво нє пайму, — сказав на прощання Бредов. — Пачєму Кієв мать, а нє атєц ґарадов рускіх? Ви нє подскажітє?

І силувано засміявся.

Була глибока ніч, коли Кравс вийшов із денікінського штабу. Тут його підстерігала ще одна несподіванка — на місці їхнього «паккарда» стояв старий обшарпаний «форд». Пригнічений до сліз водій пояснив, що денікінці силоміць поміняли їхній автомобіль на цю розвалену бляшанку. Вона чмихала, гарчала, смерділа