Тетяна Пішнюк - Гра в королеву

— Вважаю, що є за кого! — вигукнув Роман, уже піднімаючи бокал. — Народ, я неймовірно радий… Ні, я щасливий, що ці дві найдивовижніші жінки сьогодні, зараз зі мною…

— Романе, ну ти й нахаба! Не тільки з тобою, а й… — заперечив Петро.

— З тобою також, — перебив Роман. — Але ти своє щастя ще висловиш. У тебе буде час… Багато часу… Я хочу сказати про своє відчуття. Сьогодні я дивився в екран на жінок і, не смійтеся, раптом пізнав себе. Не знаю, навіщо мені це пізнання… До тієї хвилини я не бачив свого обличчя… Не вмів розмовляти… Я був сліпим і німим. Усім здавалося, що я бачу і говорю, мені й самому так здавалось. Я вважав, що життя — це те, що можна відчути на дотик, на смак… А решта — незриме і нематеріальне — існує лише у вимислах людей, які хочуть ошукати довірливих створінь, забивши їм баки просторікуваннями про духовність. А я не такий! Мене не ошукаєш! Бо знаю ціну всьому сущому, і оце (суще) давалося мені великою кров’ю. Сьогодні — чітко та явно відчув свою душу, аж не знав, що з цим робити. Я розгубивсь і пішов до дзеркала подивитися на своє обличчя… І — не впізнав! Не впізнав тіла, в якому живу. І тоді подумалось — як же я міг пізнати свою душу, коли не знаю навіть власного обличчя! — він на кілька секунд замовк і подивився на всіх почергово. — Ви здивовані таким дивним зізнанням… Та ще цього тріумфального вечора! Розумію. Просто ви відкопали у мені, наче в безнадійних копалинах, щось найважливіше для мене самого. Хоч і говорили про жінок. Це було ґеніально! З вас вийшов істинно потужний тандем. Ти, Марусю, сказала на початку передачі правду — дві відьми вкупі — це сила! Пробачте за довгу промову. Я мусив вам про це сказати. Моє щире й велике бажання, щоб ви ще не одного безнадійного скептика і невігласа реанімували. У вас живе велика сила! За вашу потужну жіночу силу! За сьогоднішній успіх! За те, що ви справжні жінки! За вас, Світлано!.. За тебе, королево! — підійшов до Марусі, поцілував руку.

— Дякую, Романе. Несподіваний тост… — отямлювалася Маруся. — Не думала, що розмова про жінок може так вплинути на чоловіка…

— На чоловіків… Зауваж, — додав Петро.

— Навіть? — підняла брови Маруся.

— Не думаю, що ми з Романом виняток. Ви, говорячи про жінок, зачепили стільки чоловічих струнок…

— Усе-таки пропоную випити, — перебив Роман.

Бокали притулилися блискучими боками, і приємний дзенькіт злетів до стелі, поволі розсипався залою, налаштовуючи, наче камертон, на свято. Для них, чотирьох, це було свято. І для кожного своє. Бо з нинішнього дня, точніше — вечора, починалося щось нове. Петро блискуче репрезентував свій новий телепроект, над яким працював тривалий час і який довелося з боєм відстоювати. Світлана змінила обстановку, розкрила себе, передусім перед собою, як жінку і відчула певну зміну в ставленні до чоловіків. І Марусі здалося, що у них із Петром щось гарне зароджується. Ще раз глянула на них і переконалась у власній спостережливості. Залишилася задоволена своїми здогадами та дружніми поглядами, що зараз були красномовніші за будь-які слова.

Від доторків до бокалу поколювало губи. І цей «шампанський поцілунок» здававсь їй приємним. Музика створювала тло мовчанню, і було дуже затишно серед близьких людей, серед красивого інтер’єру та біля Романа. Маруся підняла погляд на нього. Чомусь цієї миті здалося, що саме він потрібен їй. Саме цей чоловік, який не зводить із неї погляду. Вона навіть рот відкрила, аби сказати Романові, що згодна вийти за нього заміж. Але чийсь погляд зупинив її на півдиханні. Жінка зіпнула і продовжувала мовчати.

— Ти щось хотіла сказати? — зауважив її намір Роман.

— Так, — підтвердила Маруся. — Я хотіла сказати, що є миті, коли відчуваєш щастя на дотик. Зараз у мене саме така мить… І щиро хочу, щоб у вас якнайчастіше вони траплялися, — підняла бокал, припрошуючи решту приєднатися до її тосту.

6

Лара їхала швидко, аж шини шкварчали по асфальту. Але, попри такий стрімкий рух, емоційно розповідала про останню справу, яку вела в суді:

— І так мені захотілося бути прокурором, а не адвокатом, що всерйоз подумала — чи не поміняти професію? Гидко стало захищати ту…

— Ларо, — це у тебе вперше? — перебила Маруся.

— Ти хочеш сказати — старію?

— Уже вдруге за сьогоднішній ранок згадуєш старість. До чого тут вона?

— Не знаю. Може, старію… — посміхнулася лукаво Лара.

— От маруда, — озвалася, теж посміхаючись, Світлана. — Що на тебе зранку найшло, Ларко? Це тобі не личить. Може, Валерик на щось натякнув?

— Нехай би посмів! То довідався б про все своє родове дерево, починаючи з коріння!

— А ти так добре його родовід вивчила? — сміялася Світлана.

— Навіщо людині, яка має гарну фантазію, щось глибоко вивчати? Га, дівчата? Можна ж і придумати…

— Після твого показового виступу в «Барабані» ніхто не сумнівається у твоїй неймовірній фантазії, — зауважила Маруся.

— До речі, а твій очкарик не зголошувався? — поцікавилася Лара.

— Не зголошувався… Та, власне, як він це може зробити? У нього нема моїх координат.

— Ти могла сама зателефонувати! Я ж тобі давала його номер! — вигукнула емоційно Лара.

— Е-е-е, Шумахер, на дорогу дивися! — зауважила Світлана.

— Не бійтеся, дівчата, я ж найдорожче везу…

— От брехуха! — розсміялася Маруся. — Відколи це ми для тебе такими дорогими стали?

— А хто вам про це казав? — лукаво озиралася на подруг Лара. — Я свою красу маю на увазі.

— А тобі хто казав, що ти красива?

— Я що — очей не маю.

— Так, Ларонько! І зі скромністю у тебе все гаразд… — кинула Маруся.

— Не збивай із думки, Марусю. Я цікавилася твоїм очкариком…

— Пам’ятаєш, ти казала, що його звати Віктором, а сама вперто називаєш очкариком. Так нечемно, — продовжувала зволікати з відповіддю Маруся.

— То ти, зрештою, розповіси про свого Віктора-очкарика, чи застосовувати тортури? — не відставала Лара.

— Я заборонила собі думати про нього. Не скажу, що успішно з цим справляюся, але певні позитивні зрушення є. Він уже рідше зринає в уяві. І… Скажу вам більше — я виходжу заміж.

Усі, крім двигуна машини, мовчали. Маруся не очікувала на таку тиху реакцію, знову озвалася:

— А-у-у, дівчата! Я виходжу заміж, а вам заціпило. Ви що — заздрите?

— Еге ж. Якщо врахувати, що ми всі, крім тебе, заміжні — чорно заздримо, — озвалася Світлана. — Ти до цього часу приховувала від нас таке важливе рішення. Ми тобі — взагалі