Дарунок Корній - Зворотний бік темряви

любив чи не більше від порання на квітнику. Ні-ні, він ніколи не полював на тварин, він не зміг би навіть заради захисту підняти руку на безпомічне створіння, яке має таке саме право на життя, як і людина. Тому дивну любов Стриба до вбивства безпомічних тварин, яку не поділяла й Птаха, списував на той темний бік у душі господаря, який мусив якось проявлятися. Чоловік мав кудись подіти лють у серці, яке час від час кровоточило нею. Остап про це добре знав, навіть ліпше від Птахи. Бо від дружини Стриб волів це приховувати, намагаючись бути для неї довершеним. Коли Стрибог дивився в очі жертві й та вже знала, що на півкроку від кончини, то аж тремтів від збудження. Казав тоді малому служці, що інколи це навіть крутіше від ночі кохання з жінкою, солодше, дужче, п’янкіше. Запах чужого страху збуджував… Остап того шалу не розумів, але ніколи не залишав свого господаря в такі моменти наодинці. Бо інтуїтивно відчував, що він, звичайний смертний, той маленький острівець, постійне нагадування про Птаху. І це не дозволяло Стрибу вже зовсім скотитися в безодню темного шалу. Із часом Остап почав розуміти, наскільки крихкий той стан між темним та ледь-ледь світлим у душі Стрибога. Однак кохання безсмертного темного до світлої Птахи було настільки великим та могутнім, що цього вистачало для того, щоб тримати темряву замкненою.

В один день усе змінилося. Ні-ні, не в один день. Остап себе дурив. Так не буває, то наче повінь навесні. Вода щораз прибувала й прибувала, й врешті дамбу рве. Спочатку пішла його Птаха, кинула їх зі Стрибом наодинці. Птаха не витримала зрад, брехні, ошуканства. І Остап змирився, хоча і журився дуже, але не вважав це кінцем світу. Вірив: вона повернеться. А Стриб? Той просто збожеволів. Остап жалів чоловіка, досі не уявляючи, що можна страждати аж так. Птаха була жива і здорова, а той оплакував її, мов небіжчицю. А може, він оплакував тоді мертве кохання, яке врешті впало, змаліло під тягарем Темного світу, який таки взяв гору в душі чоловіка. І Стрибог також пішов. Остап залишився в Яровороті, чекаючи на повернення Птахи. А потім…

Його серце, душу, помисли заполонила юна дівчина з дивного світу Єдиного Бога, дівчина з неймовірно красивим ім’ям Мальва. Непередбачувана, кусюча, мов оса, котра навіть розмовляла словами-жалами, але робила це не зі зла, просто так у її світі було прийнято розмовляти. І Остап закохався. Вона впала в його долоні зіркою. Несподівано, мов сонячний зайчик. Спочатку в долоні, тоді – в душу. Досі такого з ним не траплялося. Бо він з першого погляду, з першого слова, мовленого нею, зрозумів: то назавжди. Мрія про далеку-близьку Квітку-Мальву дарувала наснагу, вона розгойдувала сни, гріла долоні, гоїла серце. Думав тоді: якщо комусь і судилося стати його судженою, то так воно і буде. Однак чи любитиме він її настільки сильно, як ту, яку лишень раз побачив і вже не забув. Наче знав її до того тисячу літ, наче вона вже колись належала йому, а він їй. І то не було схоже на жодне тілесне шаленство, про яке любили теревенити сусіди-чоловіки. Це було геть інше. Коли вона для тебе – то всі світи відразу і темні, і світлі. Рідна, найрідніша… І байдуже, чи він коли-небудь зможе до неї торкнутися, важливіше інше – він знає, що вона є, і тільки тому варто жити. Вона часто приходила у його сни, а вранці він тужив, бо сон закінчився і приходило розуміння: вона ніколи не полюбить такого, як він, – простого смертного з уже давно неіснуючого світу. Бо вона безсмертна, обрана служити світам та світовому порядку. А він? Ким він може стати для неї? Може, другом? Зрештою, він і на це згідний, бо коли любиш по-справжньому, то вистачає знати, що вона, хай і без тебе, але жива та здорова. Можна тільки допомогти їй у цьому – стати щасливою.

Коловорот подій закручувався далі. Мальва несподівано виявилася донькою Стриба, яку виховували прості смертні. Пані Птаха про це знала від самого народження Мальви, але чомусь нічого не розповідала Стрибогу. Той просто оскаженів, заледве не вбив ту, яку ще донедавна кохав дужче за життя, за батька, за матір… І все полетіло шкереберть. Все…

Прибита горем Мальва у Яровороті, її рука стискає його долоню, не відпускаючи від себе. І він не знає, плакати чи радіти від щастя. Так, то було справжнє щастя – бачити її біля себе, тримати за руку, гладити по голівці, як маленьку, коли вона прокидалася посеред поганого сну, розповідати казки, завжди добрі, світлі, яскраві… Цілувати подумки її сірі очі, кутики губ, так зухвало випнуті догори. А тоді вона пішла разом із Птахою. Він готовий був до того. Знав, що так станеться, бо вона обрана безсмертна, а він – лишень служка з Яровороту, звичайний смертний.

Ставив на собі крапку. Не вірив у те, що Мальва бодай захоче мати такого друга, як він. Перед нею відкривалися тисячі дверей, а він – навіть не ще одні цікаві двері й навіть не поріг, а просто один із тих, кого безсмертні образно красиво називають травою, яка тримає на собі світи. Коли Мальва йшла, то обіцяла повернутися. Щось незбагненно-рідне читалося тоді в її очах. Не йняв тому віри, переконував себе, що не розуміє тої мови. Бо що він міг їй дати? Він простий смертний: народження, життя, смерть – і коло замикається для нього. А вона безсмертна…

І коли вже нічого доброго не чекаєш, навіть в диво не віриш, зорі якимсь чином стають на твій бік, всі до одної. Навіть не сердився на Птаху за те, що вона не відкрила раніше йому всієї правди про його батьків. Як він міг? Вона врятувала його, прихистивши останнього живого з мертвого світу Замерзлого Сонця у своїй хаті. Вона і батька врятувала, не розповівши світові сірих про такий підлий вчинок одноплемінника. А ще якимсь чином змусила Мару дати і йому Перемінника, зрівнявши з Мальвою у правах. Ох, не вірив він у запевнення Птахи про те, що це закономірно, бо так мало бути. І ось вони тепер із Мальвою обоє безсмертні, обоє мають безсмертних батьків і отримали шанс стати на один бік одного світу.

Скільки сумнівів пробігло його головою за останні дні? Він картав себе за недолугість, вважаючи Перемінник авансом, даним його душі передчасно, і тому старався вдесятеро