Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

була прекрасна жінка!.. Я не розпускав шмарклі. Просто був чемним. Саме тому й повірив чортяці…)

– Знаєте, – пробую заглушити почуття провини, що гризло мене зсередини, – насправді не хочеться здіймати галас. Я люблю подорожувати, люблю спілкуватися з людьми і зовсім не хочу, щоб ця історія мала негативний резонанс. Якби той чувак із трьома великими зірками на погонах підійшов і сказав мені: «Вибач, хлопче, погарячкував, ось твоя віза – і розходимося миром», думаю, все владналося б.

– А може, – заговорила сирійка, – ви не зрозуміли, що саме сказав вам полковник? Він погано знає англійську. Можливо, то не була погроза? Мабуть, ви просто не зрозуміли один одного.

– Та я добре чув, що він сказав, але… – розвів руками, не знаючи, як далі бути.

– Тим більше що питання з візою вже вирішено. Вам достатньо тільки спуститися, забрати речі й отримати штамп у паспорті.

Я глипнув на настінний годинник. Маленька стрілка почала нове коло. До початку нової доби лишилося менше години. Посол України так і не з’явився. Чор-р-рт!

Перевівши погляд на дівчину, тихо муркнув:

– Ну… я не проти все залагодити, але…

– Що?

– Посол України їде сюди. Буде негарно, якщо не дочекаюся… Ну, ви розумієте. Стільки галасу, і все дарма.

Красуня подарувала мені чергову осяйну посмішку і прощебетала:

– Ви хіба не знаєте? Ваш посол не приїде.

– Чому? – аж підстрибнув я.

– Йому передзвонили і сказали, що проблему вирішено. У цей момент він прямує додому.

Я здивувався. Обурився. Навіть трохи образився на посла. Та найголовніше те, що я повірив їй…

Краля отримала те, що хотіла. Я трюхикав слідом за нею, задурманено спостерігаючи, як під час ходьби вона, наче професійна модель, ставить одну ногу точно попереду іншої. Ми спустилися на перший поверх, до залу паспортного контролю, де довгих шість годин тому почалась моя битва за візу.

Незважаючи на звістку про те, що посол забрався геть, навіть не зустрівшись зі мною, настрій у мене був непоганий. Хай там що, а я таки поставив цих нахаб раком. Крокуючи до лінії контролю, за якою кілька спохмурнілих поліцейських у чорній уніформі чекали на мене, я почував злорадну втіху. Був певен, що зміг здолати сирійську бюрократичну машину. Розправив плечі, задер підборіддя, підійшов до будки і, переможно посміхнувшись, просунув усередину свій паспорт…

Але – ви ж пам’ятаєте? – пригода не закінчилася, поки вона, чорт забирай, не закінчилася. Від мого легковажного настрою не лишилося б сліду, якби я знав, що десь там нагорі, серед напівпорожніх терміналів, Євген Ігнатовський усе ще шукає мене. Та навіть не це головне. Я б заштовхав у дупу власну самовпевненість, якби знав, що основна битва ще попереду.

* * *

Службовець майже відразу повернув мені мій паспорт. Я міг не відкривати його, адже й так бачив, що ніякої візи мені не поставили.

– В чому проблема? – зверхньо промовляю.

Службовець, немов регулювальник на перехресті, показав долонею вперед: «Проходь, шлях вільний». Я штовхнув металевий турнікет і опинився серед поліцейських у чорній формі. Вони оточили мене півколом. Я обвів чоловіків зарозумілим поглядом, упиваючись власним тріумфом. Думав, що переміг. Думав, мені спершу повернуть рюкзак, а вже потім проставлять візу.

Один із поліцейських виявився моїм давнім знайомим, з яким я ходив повертати гроші за візу і який згодом упрошував мене спуститися. Він виступив наперед і звернувся до мене.

– Ласкаво просимо до Сирії! – Чоловік по-панібратськи поплескав мене по плечу, посміхнувся, нахилився ближче. – Радий, що ти передумав. Ласкаво просимо!

– Де мій наплічник? – фірмовим голосом «мав-я-вас-усіх-у-сраку» питаю в них.

– Welcome! – торочив сирієць, не відпускаючи моє плече.

Мене раптово насторожила його самовдоволена усмішка. Я ще раз оглядівся, уважно вдивляючись у лиця поліцейських, що згуртувалися довкола, і спробував відступити назад. Але не зміг. Ноги вперлися в турнікет. Тепер він був заблокований.

– Welcome! Welcome!

– Don’t fucking welcome me! – огризнувся я.

Зненацька згадався роман Майкла Крайтона «Сонце, що сходить», у якому описувалась служба залагодження проблем із іноземцями. Я починав розуміти, звідки взялася та спокуслива фурія в діловому костюмі.

– Назви́ журнали, в яких ти працюєш, – спокійно, не припиняючи всміхатись, мовив поліцейський.

На автоматі, не усвідомлюючи, що роблю, почав перераховувати:

– «Український тиждень», «MANDRY» і…

Щойно я відчеканив перші дві назви, як у моїй потилиці аж загуло: ЩО Я РОБЛЮ?! Цього не можна казати! Я прикусив язика і сердито мотнув головою. Та було вже пізно.

Облудна посмішка щезла, офіцер простягнув мені аркуш паперу і грубо наказав:

– Напиши англійською.

Ще один поліцейський тицяв мені кулькову ручку.

Звідки? Ну звідки вони дізналися?…

Я замотав своєю дурнуватою макітрою і прогудів щось на кшталт: «Ні фі-га-а».

– Повторюю, – він свердлив мене чорними очима, – напиши ось тут ті назви, які ти щойно вимовив. Швидко!

Впиратися було марно. Вони всі чули, як я почав відповідати на підступне запитання. Віднікуватися було безглуздо.

Проклинаючи себе за необережність, узяв аркуш до рук і нашкрябав: «Ukrainian Week», а під ним – «MANDRY».

– Чудово! – Посмішка повернулась на обличчя офіцера. Щоправда, цього разу в ній не було й крихти підлабузництва. То була щира посмішка того, хто сміється останнім. – Ти збрехав нам, друже. – Він варнякав кислуватим вибачливим тоном, ледь схиливши голову набік (мовляв, ми вже збиралися тебе відпускати, а тут така неприємність, пацан, і тепер нам доведеться тебе розстріляти). – Ти сказав неправду офіцеру митної служби під час перетину кордону. Ми думали, ти студент, а ти, виявляється, – він здійняв палець і помахав ним у мене перед носом, – журналіст! А це дуже погано… Ой, як погано…

– Я не… – Кров шугонула мені до вух. Щоки та шия палали. Певна річ, не через те, що засоромився. Просто я остаточно втрачав контроль над ситуацією. Поняття не мав, яке покарання загрожує журналісту, котрий перетнув кордон Сирійської республіки без дозволу міністерства інформації. І це не просто бентежило. Це лякало до чортиків.

– Ти вже раз переходив кордон, маючи візу, яка не дає право в’їзду журналістам.

– Я мушу подзвонити послу, – потупившись, пролепетав я, – негайно.

– О, ні! – Офіцер обійняв мене за плечі і повів по коридору. В напрямку поліційного відділку. – Не варто, друже. Ми вже все обговорили з послом. Звісно, ситуація дуже… хм… некрасива, але тобі нема про що переживати. На перший раз ми тобі пробачимо.

«Ой, не заливай мені, чувак». – Я недовірливо зиркнув на араба.

– Що ви маєте на увазі?

– Ми зв’язалися з міністерством інформації. Уявляєш, заради тебе підняли самого міністра! З хвилини на хвилину тобі мають надати персональний дозвіл.

– Тоді чому ви ведете мене назад